Чорний хліб. Фоззі

її випередив, хутко повернув уліво, а їй треба було прямо. Гаразд, падло в ондатровій шапці, ще попадешся – високий, сутулий, чорне пальто – не забути.

      Вона рушила далі, намагаючись повернутися до думки, яка мала навести її на щось важливе. А, точно, косинка! Вчора вона розкладала пасьянс-косинку, а заступник з безпеки й оперативки спустив їй донос на Сатарову, яку сьогодні слід випускати, а вона його не прочитала, відклала на потім і забула! А якщо там щось важливе, а її випустять? Усіх, хто мав вийти в грудні, притримували до останнього, для порядку. Двох з активу відкрили ще першого числа, а решта хай посидить – завжди так було й не нам міняти давні правила.

      Отже, по-перше, треба загальмувати оформлення звільнення, прочитати донос, затребувати справу. Якщо відчує, що щось є, тоді закривати на ізолятор, провину потім підберемо – щось заборонене в речах. Воно, скоріш за все, дурниця з тим доносом, але Сатарова їй ніколи не подобалася: вона не могла її розкусити – і не актив, і не отрицаловка, ходить десь собі попід стінкою, нахиливши голову, а ти міркуй, що в тій голові коїться, бо на тобі ж відповідальність!

      Як завжди, донос надійшов з новоприбулими – щойно приходив етап, ув’язнених спочатку закривали на допити, де кололи на явку з повинною, навіть норма була – на десятеро прибулих закрити дві нові справи. На практиці це означало, що колються наркоманки – здають бариг, які, своєю чергою, здали їх, ставши причиною засудження. Із задоволенням здають, аж бігом!

      З крайнім етапом прийшла якась зечка, яка знає Сатарову – мабуть, рецидив – і хоче повідомити адміністрації щось важливе. Ну, щоб себе зарекомендувати як актив, зона ж червона, ось і вистрибує на випередження. От що не давало їй спокою – Куклачова прискорилася з полегшенням, ніби хтось із лєпіл їй витягнув скабку, яка цілий день стирчала в подушці пальця й заважала жити.

2

      Зона ще досипала останні хвилини – лиш подекуди сяяли вікна, до шлюзу під’їхала вантажівка, і вертухаї лаштувалися перевіряти її під світлом прожектора. Пройшовши повз них і навіть не відповівши на статутні вітання, Ніна Іванівна дійшла до другого КПП, через який на зону проходили працівники.

      Біля сталевих дверей, як завжди о такій порі, стирчав черговий помічник начальника колонії, сьогодні це був Куций. Старий служака знав, як і що слід робити, і відразу повів Куклачову на обхід – ані хазяїн, ані заступник з безпеки та оперативки так рано на зоні не з’являються, тож треба доповісти третій за статутом особі, як минула ніч.

      – У нас все тихо, у сьомому загоні бура кипіла, вгомонили, – почав Куций, прилаштувавшись біля її правого плеча.

      – Сильно кипіла? – уточнила Куклачова, прямуючи до жилої зони, відокремленої від решти блоків ще одним КПП.

      – Нічого особливого, – відповів помічник, але після крихітної паузи, тож Ніна Іванівна зробила собі другу й не останню за сьогодні зарубку на пам’яті – треба дізнатися, що там уночі сталося в сьомому.

      Вони підійшли до столової з чорного ходу й зайшли