Гормони. Як тестостерон, ендорфіни і Ко впливають на наше життя. Франка Парьянен

з Джульєтте у ванну з піною й насолоджується малою кількістю подразників – життя гормону стресу часом таке стресове.)

      Оскільки ж усе, як завжди, взаємопов’язане, то не можна стверджувати, що гормони не відіграють жодної ролі, коли мозок вибудовує шляхи й шукає засобів досягнення цілей. Адже при цьому і ми, і наші гормони покладаємося на ту саму прадавню з погляду еволюції систему дофаміну, яка навіть червам підказує, куди копати тунель.

      Оскільки це явище універсальне, ми маємо змогу дізнатися безліч інформації про наші рушійні сили, якщо будемо йти по мишачих слідах. Почнімо з питання – для чого нам жити?

Вісь винагород – Гарантую, що десь тут є моя мотивація

      Кажуть, що «завтра» – це магічне місце, де поховано 90 відсотків людської мотивації та продуктивності. Це, звісно ж, неправда. Насправді наша мотивація ховається в одному маленькому, непримітному місці під назвою nucleus accumbens (прилегле ядро)⁴³. Звучить не менш магічно, якщо при цьому змахнути чарівною паличкою. Ми виявили нашу мотивацію у 1953 році, а тоді, найімовірніше, втратили її в якийсь вечір неділі (відомий як «мить, коли ми усвідомлюємо, що таки не підемо цього тижня у спортзал»). 1953 рік – бо саме тоді двоє вчених приєднали до nucleus accumbens миші два електроди й змусили його заіскритися. Мотивація – бо nucleus accumbens – це те місце, куди прибуває дофамін, а кращого рушія немає. У мозку ж бо треба все переводити. Світло і звук – в електричний струм, інформацію – в хімічні сигнали, а наші бажання – у дофамін.

      Якщо ж дати миші можливість самій вмикати електроди, то вони натискатиме на важіль тисячі разів на секунду так, начебто для неї «завтра» не настане. А в інші дні – вона раз за разом повертатиметься до того місця, де востаннє бачила вимикач. Немов одуріла сільська молодь до супермаркету Aldi.

      – Навіщо ми тут стовбичимо? – запитує спантеличений мозок.

      Це мишачий мозок. Дофамін гортає атлас стежок, але не може знайти жодного зв’язку хоча б з якоюсь вихідною точкою.

      – Гадки не маю. Але тут позначено, що це «цілеспрямована поведінка».

      Мозок з іще більшою розгубленістю вдивляється у пустир, що підозріло нагадує Бранденбурґ[25].

      – Цілеспрямована?.. Але ж де ціль?

      – Ох…

      Кому вдається збудити наше прилегле ядро, той одразу ж завойовує нашу симпатію з негайною готовністю до дій: «з’їсти шоколадний батончик» – дивно, але із таким завданням ми ніколи не зволікаємо. Так само, як і з усім іншим, що наш мозок визнав приємним.

      Nucleus accumbens може активувати ділянка мозку, яка, власне, для цього й передбачена: Ventral Tegmental Area – VTA[26]. Це одна з тих небагатьох ділянок, що виробляють дофамін. Така здатність обмежена приблизно 400 000 нейронів, а якщо врахувати, що весь мозок складається з приблизно 86 мільярдів нейронів, то це справді мало. Якщо прирівняти всі інші нейрони до населення нашої планети, то нейрони, що продукують дофамін, будуть завбільшки як містечко Бад-Кройцнах[27]. І ось погляди цілого світу раптом

25

Земля Бранденбурґ ландшафтно розмаїта. На ній розташовані 15 природозаповідних зон, серед яких і Ліберозька пустеля – найбільша пустеля Німеччини, відома як «малий Сибір».

26

Вентральна частина покришки – ключова компонента «системи винагороди» мозку. До 65 відсотків нейронів VTA – дофамінергічні нейрони.

27

Станом на 31 грудня 2017 року кількість населення цього німецького міста становила 50 484 мешканці.