Мертва зона. Стивен Кинг

Що тут звичайного?

      Джонні вийшов, проскочив крізь намистяну завіску, що відділяла спальню й ванну від вітальні.

      «Якщо він захоче, щоб я лягла з ним сьогодні в ліжко, я погоджуся».

      І то була дуже тепла думка, схожа на повернення додому.

      – Чого це ти так усміхаєшся?

      – Просто так, – сказала вона, кидаючи маску назад на диван.

      – Ні, справді. Щось хороше?

      – Джонні, – сказала вона, кладучи руку йому на груди й стаючи навшпиньки, щоб легенько поцілувати його. – Деякі речі ніколи не будуть розказані. Ходімо.

2

      Вони зупинились у фоє внизу, щоб він застібнув свою джинсову куртку, а її очі притягнув плакат зі словом «СТРАЙК!», стиснутим кулаком і пломенистим тлом.

      – Цього року буде ще один студентський страйк, – сказав він, простеживши за її поглядом.

      – Через війну?

      – Цього разу лише частково. В’єтнам, напади на військові кафедри й Кентський університет активізували більше студентів, ніж раніше. Навряд чи був колись такий час, коли буркотунів, що дарма займають місце в університеті, було так мало.

      – Про кого ти кажеш «буркотуни»?

      – Народ, який вчиться лише заради оцінок, не цікавлячись системою далі того, що вона видає їм на виході роботу з платнею в десять тисяч на рік. Буркотун – це студент, котрий не печеться ні про що інше, як про власну овечу шкуру. Але це в минулому. Більшість із них пробудилася. Будуть великі зміни.

      – Для тебе це важливо? Ти ж уже випустився?

      Він випростав спину.

      – Мадам, я лишаюся вихованцем славного університету. Сміт, випуск 70-го. «Наповніть кухлі на честь любого Мейну».

      Вона усміхнулася.

      – Ходімо вже. Я хочу покататися на «Круть-верть», перш ніж його зачинять на ніч.

      – Дуже добре, – сказав він, беручи її за руку. – У мене за рогом якраз припаркована твоя машина.

      – Не забувай про вісім доларів. Вечір стелиться перед нами блискучим полотном.

      Надворі було похмуро, але не дощило, і як на кінець жовтня було доволі тепло. Чверть місяця намагалася пробитися крізь шари хмар над їхніми головами. Джонні обійняв Сару, і вона притулилася ближче.

      – Знаєш, ти мені страшенно подобаєшся, Саро.

      Його тон був майже недбалий, але таки майже. Її серце трохи сповільнилось, а на наступний десяток ударів побігло швидше.

      – Справді?

      – Я так розумію, що той Ден тебе поранив, га?

      – Я не знаю, що він мені зробив, – правдиво сказала вона.

      Жовта блимавка світлофора за квартал позаду них то вмикала, то вимикала їхні тіні на бетоні.

      Джонні нібито обдумав почуте.

      – Я б не хотів такого робити, – нарешті сказав він.

      – Так, я знаю. Але, Джонні… дай трохи часу.

      – Так, – сказав він. – Час. Гадаю, у нас він є.

      І ці слова повертатимуться до неї, наяву і ще більше у снах, забарвлені непередаваними гіркотою і втратою.

      Вони звернули за ріг, і Джонні відчинив перед нею пасажирські