Опівнічний Палац. Карлос Руис Сафон

зловісний, загрозливий і водночас очікуваний усіма.

      У шістнадцять років Св. Патрик повертав нас, як було записано в статуті, у суспільство, щоб ми виросли як чоловіки та жінки й перетворилися на відповідальних дорослих. Ця дата мала й інше значення, яке всі ми дуже добре усвідомлювали: вона означала безповоротний розпуск «Човбар сосаєті». З того літа наші шляхи розходились, і, попри милу облуду наших обіцянок, яких успішно понадавали одне одному, ми знали, що сув’язь, яка нас з’єднала, неминуче розпадеться, немов замок із піску на березі моря.

      Я зберігаю стільки спогадів про ті роки у Св. Патрику, що й досі ловлю себе на усмішці, коли на пам’ять спадають дотепи Бена й фантастичні історії, які ми розповідали між собою в Опівнічному Палаці. Та, мабуть, з усіх тих образів, що ніяк не хочуть потонути в плині часу, образом, який завжди поставав у моїй пам’яті якнайвиразніше, була та фігура, що її стільки разів я бачив, як мені здавалось, у спальні, спільній для всіх хлопців Св. Патрика, – довгій тьмяній кімнаті з високою склепінчастою стелею, яка наводила на думку про лікарняну палату. Гадаю, що безсоння, на яке я завжди страждав аж до моєї дворічної подорожі по Європі, перетворило мене на спостерігача всього, що відбувалося довкола, доки інші спали сном праведників.

      Саме там мені стільки разів увижалося, як бліде світло перетинає цю непривітну кімнату. Не знаючи, що вчинити, я намагався встати й слідувати за цим зблиском до кінця приміщення, і в цю мить я бачив її знову такою самою, якою вона ввижалася мені вже стільки разів: невиразна жіноча постать, огорнена примарною світлистою пеленою, повільно схилялася над ліжком, у якому глибоко спав Бен. Я з усіх сил намагався тримати очі розплющеним, і мені здавалося, що я бачу, як світлиста дама по-материнському гладить мого друга. Я споглядав її овальне прозоре обличчя, огорнене яскравим серпанковим сяйвом. Дама підводила очі й дивилася на мене. Мені зовсім не було страшно, і я потопав у заводі того печального, зболеного погляду. Світляна принцеса всміхалася мені, а тоді ще раз гладила Бена по обличчю, і її обрис розчинявся в повітрі під завісою срібних сліз.

      Я завжди фантазував, ніби те видіння було тінню матері, якої Бен ніколи не знав, а в якомусь закутку мого серця жевріла дитяча надія, що, коли мене одного разу таки здолає сон, подібне видиво чуватиме також і наді мною. Це була єдина таємниця, якою я ніколи не поділився ні з ким, навіть із Беном.

      Остання ніч «Човбар сосаєті»

Калькутта, 25 серпня 1932 р.

      Усі роки, що Томас Картер стояв на чолі Св. Патрика, він зі зверхньою вправністю фахівця в нічому й знавця усього вів уроки літератури, історії та арифметики. Єдиний предмет, до якого він так ніколи й не спромігся підготувати своїх учнів, це була наука прощання. Рік за роком проходили перед ним напівзамріяні і напівперелякані обличчя тих, кого закон незабаром мав віддалити поза межі його впливу та опіки закладу, ним керованого. Бачачи, як ці молоді люди переступають через поріг Св.