Опівнічний Палац. Карлос Руис Сафон

здається, що цей нещасний випадок не може бути приводом для веселощів, дозволь зауважити, – мовив Бен із крижаною серйозністю.

      – Та не вірю я в те, що ти тут розказуєш. Ніякий ти не помічник директора, і двадцяти трьох років тобі нема, і не валилася на кухарку цегла місяць тому, – напалася на нього Шері. – Брехун ти й жодного правдивого слова не сказав від самого початку.

      Бен розважливо оцінив ситуацію. Перша частина його стратегії, як і слід було передбачити, провалилася, тому він спробував дати новий, виважений, та все одно лукавий поворот своїм розбалакуванням.

      – Гаразд, визнаю, що, мабуть, я піддався силі уяви, але таки не все, що я сказав, було вигадкою.

      – Справді?

      – Я не збрехав тобі про моє ім’я. Мене звати Бен. І про готовність запропонувати тобі нашу гостинність теж правда.

      Шері ласкаво всміхнулась.

      – Я б з радістю її прийняла, Бене, але повинна чекати тут. Повір.

      Хлопець потер руки й напустив на себе вигляд флегматичної приреченості.

      – Добре. Тоді і я чекатиму тут, – урочисто виголосив він. – Якщо має впасти цеглина, нехай упаде на мене.

      Шері байдуже повела плечима, кивнула і перевела погляд на двері. Тривалий час ніхто не поворухнувся, ані розтулив рота.

      – А ніч спекотна, – зауважив Бен.

      Шері обернулась і дещо неприязно блимнула на нього.

      – Ти тут усю ніч будеш стояти?

      – Укладімо угоду. Ходім, вип’єш із нами склянку чудового холодного лимонаду, і я дам тобі спокій, – запропонував він.

      – Не можу, Бене. Я тобі правду кажу.

      – Ми будем лише за двадцять метрів звідси, – переконував Бен. – Можемо повісити бубонець на двері.

      – Це так важливо для тебе? – спитала Шері.

      Бен ствердно кивнув.

      – Це мій останній тиждень у цьому закладі. Я провів тут усе своє життя і через п’ять днів знов залишуся сам. По-справжньому сам. Навіть не знаю, чи зможу провести наступну ніч, як цю, серед друзів. Ти не знаєш, що це таке.

      Шері уважно подивилася на нього.

      – Ні, таки знаю, – вимовила вона нарешті. – Ну, веди вже до твого лимонаду.

      Коли Банкім не без вагань залишив Картера в кабінеті самого, директор налив собі келишок бренді й запропонував випити й гості. Ар’ямі відмовилась і зачекала, доки Картер усядеться в крісло спиною до вікна, під яким молоді люди відзначали своє свято, і гадки не маючи про крижану тишу в кімнаті нагорі. Картер торкнувся губами напою й спрямував запитливий погляд на літню даму. Час аж ніяк не пом’якшив владних рис її обличчя, і в її погляді досі можна було побачити внутрішній вогонь, який він пам’ятав від часів, коли ця дама була дружиною його найкращого друга, – часів, що тепер видавалися такими далекими. Обоє довго й мовчазно дивились одне на одного.

      – Слухаю вас, – проказав нарешті Картер.

      – Шістнадцять років тому я була змушена довірити вам життя одного хлопця, містере Картере, – повела мову Ар’ямі голосом тихим, але твердим. – Це було одне з найважчих рішень у моєму житті, та