Опівнічний Палац. Карлос Руис Сафон

А я зрілішаю. Не збираєтеся спуститися на свято? Діти були б раді бачити вас. Я, правда, казала їм, що ви взагалі-то не душа товариства… Але якщо вони не слухали мене всі ці роки, чого раптом зроблять це тепер?

      Картер засвітив настільну лампу і жестом запросив Венделу сісти.

      – Скільки це років ми вже працюємо разом, Вендело? – запитав Картер.

      – Двадцять два, містере Картере, – мовила вона. – Більше, ніж я витримала мого покійного чоловіка, царство йому небесне.

      Картер розсміявся на цей жарт.

      – І як же вам удалося терпіти мене весь цей час? – поцікавився Картер. – Кажіть прямо. Сьогодні свято, і я добрий.

      Вендела стенула плечима й покрутила червоногарячу стрічку, що заплуталась у її волоссі.

      – Платня непогана, і я люблю дітей. Ви й справді не хочете спуститись?

      Картер похитав головою.

      – Не хочу зіпсувати дітям свято, – пояснив він. – Крім того, я не зможу й хвилини витримати химерні Бенові жарти.

      – Цього вечора Бен поводиться спокійно, – сказала Вендела. – Гадаю, сумує. Діти вже вручили Ієну квиток.

      Обличчя Картера розпогодилось. Члени «Човбар сосаєті» (про підпільне існування якого Картер давно знав, попри всі їхні остороги) вже кілька місяців призбирували гроші, аби придбати квиток на корабель до Саутгемптона, який вони збиралися подарувати Ієну на прощання. Ієн уже кілька років казав, що бажає вивчати медицину, і Картер на підказку Ізобел і Бена написав до кількох англійських шкіл рекомендаційного листа з клопотанням про стипендію для Ієна. Повідомлення про призначення стипендії надійшло рік тому, але вартість подорожі до Лондона перевищувала всі очікування.

      Щоб вирішити проблему, Рошан запропонував удатися до крадіжки в конторі мореплавної компанії, розташованій у двох кварталах від сиротинця. Сірадж порадив організувати лотерею. Картер виділив певну суму зі своїх скромних заощаджень, те саме зробила й Вендела. Та цього не було достатньо.

      Тоді Бен вирішив написати драму в трьох діях під назвою «Примари Калькутти» (фантасмагоричну маячню, де помирали навіть робітники сцени), яку – з Ізобел у головній ролі леді Віндмер[14], рештою групи в ролях другого плану та помпезною режисурою самого Бена – було показано в різних школах міста з неабияким успіхом у публіки, але не у критики. Як наслідок було зібрано решту суми, аби профінансувати подорож Ієна. Після прем’єри Бен вибухнув палким панегіриком на честь комерційного мистецтва та непомильного інстинкту публіки, здатної оцінити справжній шедевр.

      – Йому сльози навернулися на очі, коли він одержав квиток, – розказувала Вендела.

      – Ієн – надзвичайний хлопець, дещо невпевнений, але надзвичайний. Він розпорядиться з користю і цим квитком, і стипендією, – з гордістю наголосив Картер.

      – Він питав про вас. Хотів подякувати за вашу допомогу.

      – Сподіваюся, ви не сказали йому, що я дав гроші з власної кишені? – занепокоєно

14

Англійською «вітряна примара» або «вітряний кошмар» (windmare); автор робить іронічний натяк на назву славетної комедії О. Вайлда «Віяло леді Віндермір» (Windermere).