Опівнічний Палац. Карлос Руис Сафон

проте, здавалося, її не торкнулася жодна зараза з усього того широкого набору хвороб, що зазвичай скошували життя тисяч таких малюків, позбавляючи їх природного права досягти навіть того віку, коли вони хоча б змогли навчитися вимовляти ім’я матері. Єдине, що було при немовляті, – золотий медальйон у формі сонця, який Картер оце й тримав у руці, і лист. Лист, який, коли вважати його за справдешній, – а думати навпаки навряд чи були підстави, – ставив його у складне становище.

      Картер сховав медальйон до верхньої шухляди столу, замкнувши її на ключ, знов узяв послання й удесяте перечитав його.

      Шановний пане Картере!

      Я вимушена звернутися до Вас по допомогу у цих надважких обставинах в ім’я дружби, що, як мені відомо, пов’язувала Вас із моїм покійним чоловіком упродовж більш як десяти років. Протягом усього цього часу мій чоловік не шкодував похвал Вашій порядності й надійності, які завжди відчував у Вас. Тому благаю Вас відгукнутися на моє прохання, хоч би яким дивним воно могло Вам видатись, зробивши це без жодних зволікань і зберігаючи все в якнайбільшій таємниці.

      Дитина, яку я вимушена передати Вам, втратила батьків, загиблих від рук убивці, що поклявся знищити їх обох і покінчити так само з їхнім потомством. Я не можу і не вважаю наразі доречним розкривати Вам причини, що спонукали його до такого злочину. Досить буде лише сказати Вам, що знайдення дитини має лишатися таємницею і що під жодним приводом Ви не повинні повідомляти про це поліцію або британські власті, оскільки убивця має зв’язки в обох інстанціях, які негайно поставлять його до відома.

      З очевидних причин я не можу виховувати дитину в моєму домі, не прирікаючи її на таку саму долю, що покінчила з її батьками. Через це молю Вас узяти на себе її опіку, дати їй ім’я і виховати відповідно до високогідних засад Вашої установи, щоб у майбутньому зробити з неї людину таку ж достойну й порядну, якими були її батьки.

      Я цілком усвідомлюю, що дитина ніколи не зможе дізнатися про своє минуле, але є життєво необхідним, щоб саме так і було.

      Я не маю в розпорядженні довшого часу на повідомлення Вам інших подробиць і тільки мушу, аби надати більшої ваги моєму проханню, ще раз нагадати Вам про дружбу й довіру, яка існувала між Вами й моїм чоловіком.

      Благаю Вас, аби, прочитавши це послання, Ви знищили його й так само будь-яку ознаку, що могла би розкрити таємницю знайдення дитини. Шкодую, що не можу звернутися з цим проханням особисто, але на заваді цьому стоять украй загрозливі обставини.

      Вірю, що Ви зумієте прийняти належне рішення, і висловлюю Вам мою вічну вдячність.

      Ар’ямі Бос

      Стук у двері відірвав його від читання. Картер зняв окуляри, обережно згорнув лист і поклав його до шухляди, яку замкнув на ключ.

      – Заходьте, – сказав тоді.

      Вендела, старша медсестра сиротинця Св. Патрика, стала у дверях кабінету зі своїм вічним суворо-офіційним виразом обличчя. Погляд її не віщував нічого доброго.

      – Там,