Якщо кров тече. Стивен Кинг

сьогодні побили, містере Герріґен. Один дурний пацан на ім’я Кенні Янко. Він казав, щоб я начистив йому чоботи, а я не схотів. Я не виказав його, бо думав, що так покладу цьому край; я намагався мислити як ви, але все одно переживаю. Як же я хотів би з вами побалакати.

      Я помовчав.

      – Я радий, що телефон і досі працює, хоч і не знаю, як таке може бути.

      Помовчав.

      – Я сумую за вами. Добраніч.

      Я закінчив дзвінок. Подивився в недавно набрані, щоб перевірити, чи справді дзвонив. Його номер був у списку, разом із часом виклику – 23:02. Я вимкнув телефон і поклав його на столик. Загасив лампу й майже зразу заснув. То було у п’ятницю ввечері. Наступної ночі – або вже в неділю вранці – Кенні Янко помер. Повісився, хоч я й не знав ані цього, ані інших подробиць, ще приблизно рік.

* * *

      Некролог Кеннета Джеймса Янко з’явився в «Льюїстон Сан» аж у вівторок, і там говорилося, що він «раптово загинув у результаті трагічного випадку», але новина розлетілася по всій школі вже в понеділок, і, звісно, фабрика чуток працювала на повних обертах.

      Він нюхав клей і помер від інсульту.

      Він чистив один із татових дробовиків (подейкували, що у містера Янко вдома повний арсенал), і той вистрілив.

      Він грав у російську рулетку одним з таткових пістолетів і зніс собі голову.

      Він напився, упав зі сходів і зламав шию.

      Усі ці версії були неправдою.

      Мені новину розказав Біллі Боґен, щойно сівши в наш «короткий автобус», бо його аж розпирало. Він сказав, що одна подруга його мами з Ґейтс-Фолз зателефонувала їй і все розповіла. Подруга жила через дорогу і бачила, як тіло виносили на ношах, оточених гуртом інших Янко, котрі кричали й плакали. Виходило, що навіть у виключених зі школи хуліганів є люди, котрі їх люблять. Як читець Біблії, я навіть міг уявити, як вони дерли на собі одяг.

      Я негайно – і винувато – подумав про свій дзвінок на телефон містера Герріґена. Сказав собі, що він помер і ніяк не міг бути до цього причетним. Сказав, що навіть якби такі штуки були можливі десь за межами коміксів з історіями жахів, я не загадував конкретно, щоб Кенні помер, а просто хотів, щоб той дав мені спокій, але така відмовка була як юридичний викрутас. І до мене раз за разом поверталися слова місіс Ґроґен, мовлені наступного дня після похорону, коли я сказав, що містер Герріґен хороша людина, бо вніс нас до свого заповіту.

      «Ох, не знаю. Він точно роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку».

      Дасті Білодо потрапив до поганого списку містера Герріґена, і Кенні Янко, безперечно, опинився б там само за те, що побив мене, коли я відмовився вичищати його всрані чоботи. Тільки в містера Герріґена уже не було поганого списку. Я повторював собі це раз за разом. У мертвих не буває поганих списків. Звісно, телефони, які три місяці не заряджали, теж не можуть дзвонити й програвати записані повідомлення (або приймати їх)… але телефон містера Герріґена працював, і я чув його іржавий старечий голос. Тож я відчував провину,