Якщо кров тече. Стивен Кинг

печиво. – Хороший він був чоловік, правда?

      – Ох, не знаю, – сказала вона. – Він точно роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку. Ти не пам’ятаєш Дасті Білодó, га? Мабуть, ні. Ти навряд чи його згадаєш.

      – З тих Білодо, що живуть у парку трейлерів?

      – Так, із тих, що коло лавки, але не думаю, що Дасті зараз серед них. Він уже давненько подався своєю дорогою десь інде. Був садівником до Піта, але не проробив ще й восьми місяців, як містер Герріґен упіймав його на крадіжці й звільнив на місці. Не знаю, скільки він потягнув і як містер Герріґен дізнався, але звільненням усе не закінчилося. Ти точно знаєш дещо з того, що містер Г. дав цьому містечку і як він тут допомагав, але Муні не розказав і половини – мабуть, тому що в нього годинник цокав. Благодійність корисна для душі, але вона також дає людині владу, яку містер Герріґен використав проти Дасті Білодо.

      Вона похитала головою. Почасти, як мені здалося, від захоплення. Була в неї така жорстка жилка янкі.

      – Сподіваюся, він поцупив зі столу містера Герріґена, з шухляди зі шкарпетками чи звідки там іще бодай кілька сотень, бо то були останні гроші, які він здобув у містечку Гарлоу в окрузі Касл, штат Мейн. Після того він не зміг би отримати й роботи вигрібальника курячого лайна з сараю старого Доренса Марстеллара. Містер Герріґен про це подбав. Він роздавав чесно, але якщо ти не робив те саме, то Боже тобі поможи. Бери ще печива.

      Я взяв наступне.

      – І пий чай, хлопчику.

      Я відпив.

      – Ма’ть, далі розберуся з горішнім поверхом. Поки що не зніматиму геть простирадла, а тільки переміню. Як думаєш, що буде з будинком?

      – Ох, я не знаю.

      – І я не знаю. Геть гадки не маю. Не уявляю, щоб хтось його купив. Містер Герріґен був один такий, і те саме можна сказати про… – вона широко розвела руки, – …про все оце.

      Я згадав про скляний ліфт і вирішив, що вона має рацію.

      Місіс Ґ. взяла ще печива.

      – А хатні рослини? Що з ними робить?

      – Я б забрав кілька, якщо можна, – сказав я. – А про решту не знаю.

      – Я теж. І холодильник повний. Думаю, ми могли б розділити його на трьох – ти, я і Піт.

      «Візьміть і їжте, – подумав я. – Отак робіть, про мене згадуючи».

      Вона зітхнула.

      – Я зараз здебільшого метушуся. Розтягую кілька клопотів так, ніби їх тут багато. Не знаю, що з собою робити, їй-богу, не знаю. А ти як, Крейґу? Що ти робитимеш?

      – Просто зараз піду вниз і поприскаю його грифолу, – сказав я. – А якщо ви впевнені, що так можна, то забрав би додому хоча б сенполію.

      – Аякже. – Вона сказала, як кажуть янкі: «аякжиж». – Бери скілько захочеш.

      Вона пішла нагору, а я спустився в підвал, де містер Герріґен тримав у кількох тераріумах свої гриби. Поприскавши на них, я подумав про повідомлення, яке отримав серед ночі від користувача корольпірат1. Тато мав рацію, це мав бути жарт, але хіба жартівник не спробував би прислати щось бодай наполовину дотепне, як-от «Рятуйте, я запертий в якійсь коробці» або старе добре «Не турбуйте мене,