Діви ночі. Юрий Винничук

щось пікантне про майора. Та коли їхні погляди помічають мою насуплену фізію, сміх кудись пропадає.

      Усе тепер залежить від того, як я почну бесіду. Якщо почну її так, як це вмію я, писака, то цілком можливо, що мене просто висміють. Що вчинив би на моєму місці курдупель? І тут я пригадую французький фільм, де розігрувалася саме така сцена. Починалася вона з дзвінкого ляпасу, і не одного. Але ляпаси в ресторані неодмінно привернуть увагу. Уваги ж курдупля привертати нема потреби. Він і так стежить за нами упівока. Він з моєї поведінки хутко визначить, чи маю я якийсь стосунок до тих годинників, а головне, чи дійсно я такий зірвиголова, яким йому видався.

      Я повертаю усміхнене обличчя до Леськи і, коли вона пробує мені відповісти усмішкою, ловлю її щоку великим і вказівним пальцем правої руки, а лівою пригортаю до себе. В бідолахи проступають сльози на очах.

      – Ти, шмата! Щоб мені зараз були годинники на столі! Всі двадцять.

      – Які годинники? – обурюється Марунька. – Ти що, зду рів? Пусти її.

      – Пуфти… – шипить Леська. – Бо’ить!

      – Розірву морду до вуха! Рахую до трьох.

      – Які годинники?! – нервує її подруга. – Перестань чудити. Я закричу!

      – Тоді в неї буде писок, як халява. Раз!

      – Ми ж не тільки собі! Ми хотіли з тобою поділитися! Хочеш, забери половину.

      – Два!

      – Віттай готинники… – скавулить Леська, а по її обличчю тече чорна фарба.

      – Пусти її, садюга! Зараз принесу.

      Марунька спурхує з-за столу, я відпускаю Лесьчину щоку, але продовжую пригортати до себе. Збоку – просто закохана парочка. Це нічого, що вона витирає сльози. Це буває. Може, у нас індійська любов.

      Зизом зиркаю на курдупля. Та він, здається, уже й забув про мене, бо захоплений жвавою розмовою з трьома сосками.

      Марунька кладе на стіл торбину і наливає собі шампанського.

      – Всі?

      – Порахуй, – форкає вона незадоволено.

      – Словом, так, дівчатка. За нами стежать. Тому не робіть дурниць.

      Я відпускаю Леську і рахую годинники. Є усі… А курдупель тільки вдавав, що уваги не звертає – вмить зривається на ноги і прямує до нас.

      Так само перераховує годинники, навіть оком не ковзнувши по дівчатах.

      – Передай їм, нехай зроблять так, аби я їх довго-довго шукав. Добре? І то зараз.

      Коли він пішов, Марунька пробує винувато всміхнутися до мене:

      – Ти гніваєшся?

      – Я буду гніватися ще сильніше, якщо ви не покладете мені зараз на стіл тих триста крабів від старого.

      – Всі триста? – нетямиться з подиву Леська.

      – Всі триста. Це ж я малюватиму портрета, а не ви.

      – Але ж… але ж…

      – Мені що, повторити процедуру?

      – Ой ні! – скрикує Леська і про всяк випадок відсовується з крісла на другий кінець столу. Зате я присовуюся до Маруньки і ніжно пригортаю її стан.

      – Пе-ре-стань! – белькоче вона. – Давай поговоримо спокійно. Годинники ми віддали. Зараз підемо звідси. Хочеш, перебазуємося разом до іншого ресторану? Хочеш?…