Діви ночі. Юрий Винничук

а це – Леська.

      – Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?

      – Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.

      – Ось гроші. Де ви вчора пропали?

      – Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.

      – І що ж ви там дістали, якщо не секрет?

      – Секрет. А це твоя сотня.

      – Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…

      – …а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай – якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?

      – Я зворушений до глибини душі.

      – Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.

      Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.

      До нашого столу підсіло двоє. Один – худий високий чоловік років за шістдесят, вбраний у поношений каштановий костюм. Другий – значно молодший, під тридцять, у ядучо-синьому костюмі з кремпліну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приїжджі. Дівчата на них не звертають жодної уваги. Цех тим часом працює, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келіха?», курдупель сновигає межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцівники добивають торгу.

      Минає так, може, з годину. І коли починаються танці, Маріанну запрошує якийсь майор. По танцях він підходить до мене, відкликає набік і мовчки кладе в руку дві двадцятьп’ятки. Я так само мовчки ховаю гроші в кишеню і, сівши за стіл, проводжаю їх очима.

      – Вихідний не вдався, – сміється Леська.

      Рагулі попивають горілку і потроху червоніють на лицях. Я роззираюсь по залі. Багато цікавого можна побачити, коли зосередишся.

      Ось з’являється група циганів. Двоє з них, чоловік і жінка, – дуже поважні, товсті і набундючені, наче индики. На чоловікові, що схожий на Ріші Капура, вилискує велюровий піджак, джинси з закоченими холошами розпирає громіздкий живіт. На руках в обох перстені, а коли розкривають роти, то засвічується суцільне золото, їх супроводжують два охоронці. Таких прийнято в цьому світі називати горилами. Поки вони непоспішно розсідаються, верткий офіціант пурхає над ними, наче колібрі, і щось тріщить, сюрчить, цвірінькає. Мабуть, якийсь барон циганський.

      – Це що – цигани? – питає старий.

      – Так.

      – Ти бач! У нас таких і нема.

      – А ви звідки?

      – Із Житомира.

      Потім старий починає мене розпитувати про ресторани та про те, де тут можна погуляти.

      – А що це на вас найшло – погуляти?

      – Понімаєш, синок, хворий я. А грошей – тьма. Живу сам. Ніде гроші подіть. От і махнув сюди. Подивитися на западенців, інтересний ви народ.

      – Хіба ми не один народ?

      – Нє-е… Западенці –