Діви ночі. Юрий Винничук

не на жарт:

      – У нас такі гроші хіба за секс-бомбу.

      – Значить, ваші секс-бомби пса варті. Ви ж у цивілізованій країні, а не на острові Тобаго.

      Чи не вразив я часом їхньої національної гідності? Так і є: Рисік враз наїжується і випинає груди. Але Антек, посопівши та кинувши оком на дівчат, виймає ще п’ятдесят і кладе мені в руку.

      У номері поляки поривають зі всіма ваганнями і починають наливатися з таким завзяттям, наче роблять це востаннє. Я пильную, аби моя Малгося теж не дармувала, і мішаю їй такі термоядерні коктейлі з горілки та вина, що сам би вже давно беркицьнув, а вона тримається.

      Антек затяг: «Пий, брате, пий! На старість торба і кий!»

      Маріанна шепоче:

      – Забирай свою клячу і заведи її у номер. Через півгодини зустрінемось біля сходів.

      Малгося мовби читає мої думки – повисає на рамені і тягне до себе в номер:

      – Коха-а-асю! Який ти милий!

      Виходячи, я беру ще недопиту пляшку горілки і повну шампанського. Малгося мусить відрубатися.

      Тільки-но ми переступили поріг, як Малгося клацає ключем і вмить залишається без джинсів. Але така поспішливість мене не приваблює.

      – Давай вип’єм, – кажу і підсовую свіжий коктейль.

      Малгося хлюскає питво махом і починає танцювати переді мною якийсь арабський танок із заламуванням рук над головою і виставлянням пупа. В танці вона знімає ще й светр. Під светром – гола. Брр! Її біле сальце підстрибує, наче на пательні. Ось вона з торбинки дістає годинника з браслетом і силоміць вдягає мені на зап’ястя. Я віддячую їй новим коктейлем:

      – Давай за любов!

      Ми цокаємось. У Малгосі на очах сльози. Ридаючи без причини, цмулить коктейль, водночас гойдаючись усім тілом так, що мені здається, ніби вона ось-ось гупне на підлогу. Тому стою поруч, і коли вона відставляє порожній фужер, легенько штовхаю її на ліжко. Малгося падає на спину і стогне:

      – Коха-а-асю! Де ж ти подівся?

      – Зараз, почекай.

      Чекати зосталося недовго. Блаженне посвистування носом хутко перейшло у важке хропіння.

      На землі лежить її торбина, а з неї визирають фотографії. На одній з них Малгося з двома дітьми й, очевидно, чоловіком. На другій лише чоловік. Відразу видно – трудяга. Мабуть, дивиться в цю пору телевізор і думає: а як же там моя люба Малгося?

      Скидаю годинника і кладу його в торбинку. Не заробив я на нього.

      Погасивши світло, виходжу в коридор до сходової клітки. Там за столом сидить дебела жіночка і щось пише. Важко сказати, хто вигадав цю безглузду посаду – «чергової по поверху», але вона була у всіх совєтських готелях. Ці насуплені непривітні бабенції переважно несли свою ніким не санкціоновану службу моральності. Побачивши мене, вона одразу набирає суворого вигляду і так грізно-грізно:

      – А ви що тут дєлаєте? Ви у нас не живйотє!

      – Зараз іду. Чекаю на знайомих.

      – Каких таких знакомих? Що ти мінє врьош? Ану папрашу уніз!

      – Ну, ще пару хвилин. Зараз вони вийдуть.

      – Нікаких зараз. Папрашу уніз. А то шас міліцанера позову. Іш какой! Многа вас тут усяких шляється, а я отвичать довжна. Понапиваються, дебош устраівають,