Галицька сага. Велика війна. Петро Лущик

на сина, потім перевів погляд туди, куди той показував. Він одразу впізнав двійко білих коней Грицька Мороза і лише тепер згадав, що Федько нині також збирався до Кам’янки розвідати, що із Семком Кандибою.

      – Ходімо! Вони нам не потрібні!

      Білецькі швидким кроком перейшли вулицю і невдовзі зупинилися перед потрібними дверима. Степан тут був уперше, зате батько без остраху відчинив їх і… відразу потрапив до рук озброєних жандармів. Це сталося так несподівано, що ніхто не встиг навіть подати голос. Краєм ока Тома помітив, що таку операцію жандарми провели і з його Степаном. Саме це змусило його хоч щось мовити.

      – Що ви робите? – нарешті знайшовся він сказати.

      – Прізвище? Ім’я? Звідки? – по-польськи запитав унтерофіцер.

      – Білецький Тома. З Перетина, – відповів Тома.

      Унтер-офіцер вийняв аркуш, пройшовся по ньому очима і задоволено всміхнувся.

      – Є! Тебе заарештовано як ворога імперії та агента її ворога Росії, – повідомив він.

      З несподіванки Тома на якусь мить забув язика в роті, а коли знову спромігся говорити, його грубо перервали. Тим часом унтер-офіцер звернувся до Степана.

      – Прізвище? Ім’я? Звідки? – повторив він.

      – Це мій син Степан Білецький, – повідомив Тома. – Він привіз мене до Камінки.

      Унтер-офіцер переглянув список.

      – Можеш іти! – сказав він, і жандарми відпустили Степана.

      Той одразу кинувся до батька, але боляче отримав прикладом гвинтівки у плече.

      – Марш звідси, шмаркачу! – крикнув старший. – А то передумаю і впишу тебе до всіх!

      Розуміючи, що таке справді може статися, Тома поспішив заспокоїти сина.

      – Їдь додому, Степане! – сказав він. – Не переживай – усе буде добре, і мене випустять! Їдь додому!

      Оскільки Степан Білецький усе ще не спішив залишити будинок, один із жандармів йому «допоміг». Він дав юнакові сильного копняка, той полетів до дверей, вдарився об них, від чого ті відчинилися.

      Степан опинився на вулиці. Лише тепер на його очах виступили сльози – гнів поступився розпачу.

      Він не помічав нічого, що відбувалося навколо. Все сталося настільки раптово і безглуздо, що розум відмовлявся це сприймати. Степан не почув, як хтось торкнувся його плеча. Від несподіванки він відсахнувся.

      Перед ним стояв Федір Мороз.

      – Що сталося, Степане? – тривожно запитав він і аж злякався від погляду односельця.

      А той до болю стиснув губи, що вони аж побіліли.

      – То все твоя робота! – навіть не запитав, але ствердив Степан. – Почекай – ще віділлються вам наші сльози!

      – Ти про що, Степане? – не зрозумів такої дивної переміни в його настрої Федір. – Я не розумію, про що ти говориш? І де твій батько?

      – Де тато? – спробував усміхнутися Степан, але це йому не вдалося. – Там, де запроторив його ти зі своєю «Просвітою».

      – Не розумію!

      – Не розумієш! Та все ти розумієш, не бреши! Йди від мене! Не хочу більше нічого з тобою мати!

      Степан