Галицька сага. Велика війна. Петро Лущик

Левко.

      – До дівчат ми претензій не маємо, – заспокоїв Петро.

      – Як і до тебе, Левку! – мовив Федір. – Можеш забирати Ксеню і вертатися додому. Там тебе батько чекає.

      На свою біду, Левко не повідомив батька, куди зібрався цього суботнього вечора, тому його трохи лякала майбутня розмова з ним. Незважаючи на свої двадцять, він усе ж таки побоювався важкої ковальської руки старого Вовка.

      За інших обставин Левко так і вчинив би і відійшов убік, але зараз із ним була Ксеня, а перед нею йому не хотілося мати вигляд боягуза.

      – Я тобі, Хведьку, нічого не зробив! – спробував він розрядити ситуацію.

      – Ви кличете на нашу землю москалів – і «нічого не зробив»?! – вигукнув Петро Лісович. – То будемо палити ваші книжки?

      Він одразу зрозумів, що не будемо. Протилежна сторона передала отриману літературу дівчатам і приготувалася до сутички.

      – Ну що ж! – констатував Лісович. – Спалимо пізніше!

      Обидві сторони налетіли одна на одну. Майже одразу стало зрозуміло, що сили зовсім не рівні.

      Особливо це зрозуміли москвофіли, коли залишились утрьох.

      Скориставшись замішанням, Степан Білецький чкурнув у придорожні кущі і розчинивсь у темряві.

      Під дівочі крики та благання хлопці з допомогою кулаків з’ясовували стосунки. Для цього знадобилося зовсім небагато часу, вже скоро Максим і Лука з розквашеними носами у супроводі Мотрі продовжили свій шлях додому, а Левкові, котрому також дісталося, хоч той-таки Мороз намагався бити не сильно, допомогла підвестися Ксеня. Федір із Андрієм Вальком запропонували відвести його додому, але той грубо відмовився.

      Петро Лісович не захотів палити покинуті у бійці книжки. Їх просто викинули у придорожній рів і порозходилися.

      Додому Федір повернувся вже далеко за північ, але батько ще не спав. Зрозумівши, що уникнути розпитувань не вийде, юнак приготувався до неприємної розмови.

      – І де тебе носило? – поцікавився батько.

      Щось вигадувати було даремно. По-перше, вже завтра про нічну пригоду знатиме все село; по-друге, часу на вигадки зовсім не залишилось, а по-третє, синець під лівим оком говорив багато про що.

      – Москвофілів били, – признався він.

      – Ви били чи вас били? – сказав батько. – Твоє око підказує мені, що і «Просвіті» сьи дістало!

      Федір мовчав.

      – Без мордобою обійтися ніяк не можна було?

      – А чого вони лізуть зі своїми книжками?

      – Ой, Хведьку, Хведьку! Що кругом робиться, а ви тут між собою б’єтесь!

      – Москвофіли – не свої! – заперечив Федір. – Вони не визнають нас, а кажуть, що ми якісь москалі, тільки зіпсовані. Так їм і треба!

      Батько уважно подивився на сина, але не сказав нічого. Натомість запитав:

      – Там наші були?

      Федір похилив голову.

      – Хто?

      – Левко Вовк.

      Почувши таке, Григорій Мороз лише важко зітхнув.

      Наступні дні обіцяли бути цікавими.

      4

      Звістку