Галицька сага. Велика війна. Петро Лущик

лише у вас є читальня, котру охоче відвідують молоді люди. На щастя, «Просвіта» не спромоглася на це. Але цього мало! Молодь, Томо Андрійовичу, як губка, вбирає у себе все нове. Нам залишається тільки підвести до неї це нове, але це нове має бути саме наше. До того ж ми маємо переходити на так би мовити тематичні вечірки.

      – Що ви маєте на увазі? – запитав Тома.

      Він ніколи не любив чогось нового, був за своєю природою консерватором, хоча сам і не знав такого слова.

      – Охоче поясню! – з готовністю мовив адвокат. – От ви в суботу влаштовуєте вечірку…

      – Так, по роботі!

      – Звичайно! Літня робота завжди важлива. Про що ви говоритимете?

      – Ну, в мене завжди є теми для розмов, – знайшов що відповісти Білецький. – Я хочу прочитати розказ про вдову Мотрю і її двох невдячних синів.

      – Я знаю цю оповідь і згоден, що почути молоді, а особливо потім обговорити її дуже важливо. Але зараз настали інші часи, і нам треба направляти людей не просто на те, щоб поважати своїх батьків, але й не забувати про своє майбутнє. З ким воно – ось про що ми маємо говорити!

      Адвокат Микола Шараневич підійшов до одного зі стосів книжок і взяв одну з них.

      – Оці книги, Томо Андрійовичу, вам, – сказав він. – Розповсюдьте серед селян. Гадаю, їм буде цікаво прочитати. Там ідеться про їхнє минуле, але з явним натяком на майбутнє.

      – Що ви маєте на увазі? – запитав Тома, подумки підрахувавши передані йому книжки.

      Їх було зо два десятки, значно більше, аніж він міг розповсюдити.

      Замість відповіді адвокат узяв зі столу одну з книг, безпомилково розгорнув її на потрібній сторінці.

      – Тут описано про наших перших галицьких послів до австрійського сейму. На цілу Галичину і Буковину припадало 109 послів, а між ними було аж 39 селян. Серед них був і наш земляк, господар Панько Козак. Коли вони вперше прибули до Відня, то німці дивилися на них як на чудо і питали: «Що то за люди?» А один жартун пустив про них такий дотеп, що то новий відкритий народ. Це, Томо Андрійовичу, було у рік, коли Франц Йосиф став цісарем. Відтоді багато років минуло, і про русинів уже не кажуть, що то за народ. І у цьому велика заслуга нашого товариства. Але і якихось великих здвигів також не видно. Чехи мають свого управителя, поляки також, а ми, русини… Часи, Томо Андрійовичу, зараз непевні, люди налякані, особливо останніми новинами, і вам треба заспокоїти їх, що б там не сталося, з ким би цісар не почав воювати, великий руський цар не залишить у біді ні сербів, ні нас, русинів. А кому він першим подасть руку помочі?

      – Нам? – обережно мовив Тома.

      – Власне! Нам, тим хто увесь свій час жертвує на вівтар найблагороднішої справи: возз’єднання в єдиний руський народ. Цього наші брати з-за кордону не забудуть і належне поцінують. Тому сміливо повертайтеся до себе додому і робіть те, що я вам говорив. До речі…

      Микола Шараневич висунув шухляду і простягнув Томі дві банкноти.

      – Це вам на розтрати, – сказав він. – Прошу розписатися.

      Задоволений таким завершенням розмови, Тома Білецький написав своє прізвище у відведеній клітинці