Сойчине крило. Іван Франко

зо мною.

      Вийшли з лісу знов на польову доріжку, Лис засів у житі та й жде. Аж ось їде дорогою той самий чоловік, що їхав з водою: сам сидить спереду, а ззаду сидить його синок з паличкою в руці. Підлетів Дрозд, сів на плече чоловікові та й клює.

      – Ой, тату, – каже хлопець, – на вас птах сидить! Не ворушіться, я його вб’ю.

      Ще старий не встиг гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою— лусь батька по плечу! Дрозд тільки фуркнув, а за хвилину сів на друге плече чоловікові. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу.

      – Ой, сину, що це ти робиш? – крикнув батько.

      – Цитьте, тату! Якась пташка все сідає на ваші плечі, я її повинен зловити.

      – То лови, а не бий! – з болю кричить батько.

      Політав, політав Дрозд та й сів старому на голову та й клює його солом’яний бриль, немов тут йому й місце. Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати, – фуркнув Дрозд. Сів удруге, знов хлопець на нього намірився рукою— знову даремно.

      «Чекай же ти, бісова птиця! Вже я тебе почастую!»– подумав хлопець. І коли Дрозд утретє сів на батькову голову, він, не тямлячи гаразд, що робить, як замахне палицею, як трісне старого по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на це все і аж за живіт держався зо сміху над Дроздовими штуками. Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і вільніше зітхнув.

      «Ну, – думає,– тепер, мабуть, дасть мені спокій, не буде моїм дітям загрожувати».

      Та ледве він знову взявся мостити своє гніздо, аж зирк, Лис уже знов під деревом.

      – Дрозде, Дрозде, – мовить Лис, – вивів ти мене з ями?

      – Вивів.

      – Нагодував ти мене?

      – Нагодував.

      – Напоїв ти мене?

      – Напоїв.

      – Розсмішив ти мене?

      – Розсмішив.

      – Ну, а тепер ще мене настраши, бо інакше я твоїх дітей поїм.

      Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса настрашити, а далі й каже:

      – Що ж маю робити? Ходімо зо мною, я тебе настрашу.

      Веде Дрозд Лиса попід лісом дорогою на велике пасовисько. Там паслася велика череда овець. Пастухи сиділи в курені, а пси бігали навколо череди, пильнували овець. Став Лис здалека, край лісу, побачивши псів, не хоче йти далі.

      – Що, Лисику, страшно? – питає Дрозд.

      – Ні, не страшно, – каже Лис, – а тільки я втомився, не хочу йти далі.

      – Як же я тебе настрашу, коли ти не хочеш далі йти? – питає Дрозд.

      – Як знаєш, – мовить Лис, – але знай, що коли не настрашиш, то я твоїх дітей з кістками з’їм.

      – Добре, – каже Дрозд, – лягай же ти ось тут у жито і дивись, що я буду робити. А коли тобі стане страшно, то гукни мені, щоб я перестав.

      Полетів Дрозд, сів собі на землі перед псами та й дряпає землю лапками. Кинулися пси до нього, він підлетів та зараз же сів знову недалеко од того місця, та вже трохи ближче до Лиса. А Лис дивиться, що з того буде, а того й не бачить, що пси підходять все ближче та ближче. Далі Дрозд зривається з землі й, одним крилом махаючи, мов скалічений, починає летіти просто до Лиса. Пси за ним.

      Бачить