Сойчине крило. Іван Франко

та як завиє грубо: у-у-у! Тут всі кинулись на нього та й роздерли.

      Лишилося їх двоє: Кабан і Лис. Поділилися вони вовковим м’ясом. Кабан швидко з’їв свою частину, а Лис трошки з’їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема чого їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку м’ясо та й їсть.

      – Що це ти, кумочку, їси? – питає його Кабан.

      – Ой, кумочку, – зітхає Лис. – Що маю робити?! Свою власну кров п’ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собі груди та й висмоктуй помалу свою кров, то побачиш, що й тобі легше стане.

      Послухав дурний Кабан. Кликами розпоров собі груди, та поки дійшов до того, щоб напитися своєї крові, то увесь кров’ю підплив та й помер. От Лис тоді й кинувся на його м’ясо і ще кілька днів мав що їсти. Та далі не стало й кабанячого м’яса. Сидить Лис у ямі, й знов йому голод допікає. А над тією ямою стояло дерево, а на дереві Дрозд гніздо в’є.

      Дивиться Лис на нього з ями, а далі почав промовляти:

      – Дрозде, Дрозде, що ти робиш?

      – Гніздо в’ю.

      – Нащо тобі гніздо?

      – Яєць нанесу.

      – Нащо тобі яйця?

      – Дітей виведу.

      – Дрозде, Дрозде, коли ти мене з цієї ями не визволиш, то я твоїх дітей з’їм.

      – Не їж, Лисику, зараз тебе визволю, – просить Дрозд.

      Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От він щодуху полетів лісом, почав збирати палички, гіллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих паличках із ями виліз. Думав Дрозд, що він піде собі геть, та де тобі! Лис ліг під Дроздовим деревом та й говорить:

      – Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?

      – Вивів.

      – Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дітей поїм.

      – Не їж, Лисику, я вже тебе нагодую.

      Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далі надумав і каже Лисові:

      – Ходімо зо мною!

      Вийшли вони з лісу, а попід лісом польова доріжка йде.

      – Лягай тут у жито, – каже Дрозд Лисові,– а я буду міркувати, чим тебе нагодувати.

      Бачить Дрозд, доріжкою баба йде, чоловікові в поле обідати несе. Скочив Дрозд у калюжку, в воді обмочився, в піску забруднився та бігає по доріжці, пурхає сюди й туди, немов зовсім літати не може. Бачить баба, пташина мокра та немічна.

      «Дай, – думає,—зловлю оцю пташину, принесу додому, буде забавка для дітей».

      Підбігла трохи за Дроздом— він біжить, пурхає, а не летить. От вона поставила кошик з горшками на доріжці, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то підбігає, то підлітає, та все далі та далі, а баба все за ним та за ним. Нарешті, бачачи, що вона відбігла вже досить далеко від свого кошика, він знявся вгору та й полетів. Баба тільки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Та ба! Там застала добрий празник. Поки вона бігала за Дроздом, Лис тим часом вискочив з жита та до горшків. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам утік.

      Сидить Дрозд на дереві та й в’є гніздо, аж тут зирк, а Лис під деревом.

      – Дрозде, Дрозде, – говорить Лис, – чи вивів ти мене з ями?

      – Вивів, Лисику.

      – А нагодував ти мене?

      – Нагодував.

      – Ну, тепер же напої мене,