Сойчине крило. Іван Франко

жінки. Посадив собак у мішок, виніс за ворота та й мовить:

      – На ж тобі, Лисичко-сестричко, оцей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй біля села, щоб не розлетілися!

      Взяла Лисичка мішок, несе, тягне, тягне, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:

      «Дай загляну лишень, скільки там тих курей у мішку?»

      Розв’язала мішок та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як вискочать Лиско та Рябко та за Лисицею. Лисиця тікала щосили, ледве вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переляку, почала сама з собою розмовляти:

      – Ви, мої оченьки, що робили, коли за мною ті погані собаки гналися?

      – Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати.

      – А ви, мої ніженьки, що робили?

      – Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догнати.

      – А ви, мої вушенька, що робили?

      – Ми уважно прислухалися, чи не наближаються твої вороги.

      – А ти, хвостище, що робив?

      Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість:

      – А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоб тебе собаки зловили.

      – А, то ти такий добрий! – крикнула Лисиця. – Геть мені з хати!

      Та з тими словами висунула хвіст із нори, ще й кричить:

      – Гей, Лиско й Рябко, цю-цю! Нате вам Лисиччин хвіст! Рвіть його!

      А Лиско й Рябко мов на те й чекали. Вхопили Лисиччин хвіст, як шарпнули та й витягли цілу Лисичку з нори і тут же її розірвали.

      Заєць та Їжак

      Їжак стояв собі коло дверей своєї нори, заклав лапки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку— чи гарну, чи погану, кому яке до того діло? Як знає, так і співає.

      Мугикав собі тихенько, а далі подумав:

      «Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень піду я трохи в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добрі виросли».

      Буряки були недалеко від його хати. Їжак брав їх, скільки йому треба було на страву для своєї родини, а тому говорив завжди «мої буряки». Ну, добре. Обережно зачинив він за собою двері й поплентався стежкою в поле. Недалеко й пройшов, аж тут назустріч йому Заєць. Він також вийшов прогулятись і до «капусти своєї» теж навідатись.

      Побачивши Зайця, Їжак привітав його чемненько. Та Заєць був собі великий панич і дуже горда штука. Він не відповів на Їжакове привітання, а тільки глянув на нього дуже звисока й озвався:

      – Ого, а ти чого так рано ось тут по полі волочишся?

      – Погуляти вийшов, – відповів Їжак.

      – Погуляти? – зареготав Заєць. – А я думаю, що з твоїми кривими ногами краще було б лежати, ніж на прогулянку лазити.

      Ця насмішка дуже розсердила Їжака, бо ноги в нього таки криві.

      – Ти, певно, думаєш, – каже Їжак до Зайця, – що ти своїми довгими лапами швидше побіжиш?

      – Авжеж, – відповів Заєць.

      – Можемо спробувати, – мовив Їжак. – Ану, побиймося об заклад, побачиш, чи я тебе не пережену.

      – Це вже сміх людям сказати. Ти своїми кривульками