Орда. Роман Іваничук

без життя… Якась черниця, ставна і вродлива, на ймення Марія, доглядає мене, поїть молоком, мов дитину, і усміхається, радіючи, що повертаюся до життя. Я приглядаюся до неї день у день, намагаючись згадати, звідки знаю це миле обличчя, й нарешті впізнаю. «Це ти, Мотре? Як тут опинилася?» – «Пішла слідом за гетьманом, як і ти. Ти – щоб убити, я – щоб урятувати». – «Я не вбивав його…» – «А я не врятувала. Скажи, грішний отче, розкрий таїну останньої сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні вони мені на далеку дорогу…» – «Таїну сповіді? Пригадую… Він сказав, передаючи для тебе листочки безсмертника… я не маю їх, вони стерлися, як моя пам’ять… Він сказав: «Наснажувала вона мене на велике діло».

      У келії почувся тихий схлип. Єпіфаній оглянувся: на лежаку, прикривши голизну рядниною, сиділа Лебедиця з обличчям Мотрі, дивилась вдячно на ченця й шепотіла:

      – Спасибі тобі, ці слова врятували мою гідність, і коли карлики хотіли зробити мене малою, я зуміла виростити лебедині крила.

      – Карлики? Де це було?

      – Я затужила за рідним краєм і повернулася на Полтавщину. У селі Пушкарівці, неподалік Ромоданівського шляху, на горбах стоїть серед вишневого саду жіночий монастир. Там я стала послушницею, а потім прийняла великий постриг. Та не дали мені дожити тут віку. Хтось доніс Скоропадському, що Чуйкевич і не збирався переходити на бік Петра, що не на Ладозі він, а в Туреччині, тож за наказом канцлера Головкіна Скоропадський вислав до Петербурґа заручницями жінок усіх мазепинців, що втекли до турків. Прийшли до монастиря і по мене. Сестриці звідомили про небезпеку, і я притьмом подалася до Чернігова шукати захисту в Полуботка. Саме тоді виправлявся він з козаками на Ладозький канал, і я подалася за ними. Пішла теж зі мною й жона генерального осавула Гамалії. Та не допустили нас до мужів, забрали до Петербурґа заручницями, хоч мужі наші в Туреччині ніколи й не були… Поселили нас на Василівському острові, де жили карлики. Звідки вони взялися? Хіба не знаєш – Петро любить менших за себе.

      – І в тебе тоді виросли крила… А що сталося з іншими жінками?

      – Зі мною в карлицькій слободі жили мати генерального бунчужного Федора Мировича, жони генерального осавула Северина Гамалії, полковників Івана Покотила та Дмитра Горленка… Найстарший карлик з наказу Меншикова примусив їх написати чоловікам листи до Туреччини, щоб вони повернулися. Жінки зробили це і стали самі карликами… А я, достеменно знаючи, бо ж сама бачила, що Чуйкевич в работизні на каналах, не писала листа, і мене присудили до рівності…

      – Як – до рівності?

      – Стяти голову, щоб не була вища за карлиць. Тоді я полетіла… Отче, а ти ніколи не задумувався над тим, чому ми маємо здатність маліти?

      – О, я знаю! – вигукнув Єпіфаній. – Колись давно на нашій землі жив Божий коваль Козьма Дем’ян. Отож на нього напав великий змій: пролизав язиком двері кузні, та не ликом шитий був Божий коваль, схопив змія за язик кліщами, запріг у плуга і проорав