Орда. Роман Іваничук

щоб написати?

      – Перо й папір дав мені ігумен Ніколае, щоб я вилив на письмі свій гріх і зважив тягар заслуженої покути за нього… А я думаю тепер про те, щоб залишити пам’ять про нас. Для нащадків, можливо, замало буде одного Овідія…

      – А хто такий Овідій?

      – Колись розповім тобі… Я думаю, що народ, який не має своїх писань, гине навіть тоді, коли зримих причин для загибелі немає. Він забуває сам про себе, впадає в непам’ять, як людина із звапнілим мозком. Я повинен написати про те, що знаю. Про свою непам’ять, про руїну храму моєї душі. Не буду нічого вигадувати. Але всього не відаю – храм руйнувався не тільки в моїй душі. Мені потрібен оповідач…

      – Ти подумав на мене? Я ж нічого не знаю.

      – Ні, не на тебе… Але ж не тільки я дивився і мовчав, багато таких, і всі повинні заговорити. Невинну кров загиблих зможемо тільки тоді змити зі своїх облич, коли скажемо людям правду. Про себе передусім. Бо, збрехавши, станемо поруч з убивцями з кров’ю на руках… Батурин, хлопче, то лише крихта горя, в якому опинився наш народ. Я мушу знати все. Хто розповість мені? Хто просвітить мене?

      Єпіфаній схилився над столиком і говорив сам до себе:

      – Папір мій чистий і перо сухе… порожньо довкруж, нема нікого…

      – Вигадай! – почув голос послушника.

      Оглянувся, та хлопця в келії не було.

      Вигадати? Що? Передумати все бачене, відчуте, переболіле, все те відчужити на папір і самому стати суддею своїх і чужих вчинків? А де запорука, що суд буде правий? За яким кодексом я буду судити сам себе? За кодексом мого сумління? Таж у мене замість сумління криваве місиво із решток пошматованої віри в Бога. Немає Бога! Якби він був, то не згорів би Армаґеддон у такому несусвітньому жаху. А може, є… Але злий. Розсерджений, як в Апокаліпсисі Івана Богослова… Як смію я допускати до себе такі думки? Помилуй мя, Боже, по велицій милості твоїй… по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє…

      Не допомагає П’ятдесятий псалом – мій досвід заперечує Бога. Мій досвід не може існувати разом з вірою…

      А хіба ти до кінця пізнав світ? Таж ні. А коли ні, то мусиш мати віру – спочатку пізнавати ще не пізнане. Ту віру треба вигадати. Знайти її в безмежній розмаїтості речей, у перемінності явищ. Виділити з тієї розмаїтості й перемінності символ справедливості і втілити його в людський образ. Вигадай сам собі суддю.

      Без віри тобі не обійтися, без віри обходяться всеможні, що самі собі суддями будуть. Двометровий цар Петро закріпив символ своєї могутності в живому співставленні великого й малого: він з усіх сторін світу спровадив до столиці карликів і на дозвіллі бавиться з ними, стверджуючи для себе у тих забавах владу великого над малим. І тому вірить у свою всемогутність, й іншої віри йому не потрібно.

      А ти, безсилий, знищений ним ліліпут духа й тіла, з його волі проклятий чинити зло, з його ж волі знесилений тілом, столочений життям, – хочеш відновити храм душі своєї? То знайди символ. Хай це буде лебідь, що прилітає на синє озерце Чугайки – символ чистоти.

      Бо то