Орда. Роман Іваничук

на те святе почуття? О ні, духовна потвора не може кохати від самого лише усвідомлення, що вона кохання не варта. А тому замість любові в потвори народжується злоба. Духовний покруч стає хіба що ґвалтівником – він наперед мстить жінці за те, що вона доконче зненавидить його, пізнавши.

      – Тому я й не допускаю до себе думки про чисту любов, знаючи, що не вартий того.

      – І можеш жити без любові?

      – Простак ти. У мене замість любові є заздрість. Якби-то я народився зі славою і талантом Мазепи!.. А я ж не повний ціною… Та знаю, що однаково привертають до себе увагу потвора і красень, харциз і доброчинець. Різниця лише та, що красень і доброчинець не дбають про своє вивищення, їх вивищує сама природа. А я змушений за те продавати дияволові душу!

      – Але ж благополуччя, куплене заздрістю, ніколи не приносить ні радості, ні щастя! Щасливими бувають тільки доброчинці.

      – Зате вони живуть у бідності!

      – І ти весь вік задля свого добробуту вбиватимеш?

      – Так! А ти в жебрацтві, ради нужденного животіння мовчатимеш, дивлячись на вбивства!.. Святеннику, мовчання – гірший злочин, ніж убивство. Убивця навіть наміру не має повертатися до людей, вони йому не потрібні, і йому суджено жити серед вовкулак. А мовчуни, що сприяли мордерцям, залишають для себе стежку до людей і суть підлішими за вбивць.

      – Ти страшний! – висмикнув Єпіфаній із землі тернового відкорінка і замахнувся на полковника. – Тож пропадай пропадом!

      Та полковник вмить перемінився в звіра й пошурхотів кущами, блудні сині вогники віддалялися, і здаля почулося зміїне сичання:

      – Спробуй вбити мене в собі!..

      І тут почулося моторошне виття. Єпіфаній стояв прислухаючись, доки не зрозумів, що виття видобувається з його власного горла.

      Над озером збілів сумерк: там стояла біла Лебедиця.

      – Ходи зі мною, – сказала.

      – Хто ти?

      – Я була Мотрею Кочубеївною.

      Розділ четвертий

      Єпіфаній сидів на кругляку за столом, зігнувшись над ним. Часто вмочаючи гусяче перо в каламар, записував на папері слово до слова те, що розповідала Лебедиця, яка була десь там, поза його плечима, нага й чиста, мов янгол, і він, жадаючи її, притлумлював писанням свою жагу, що ставала вряди-годи такою пекучою, аж було соромотно, та не мав чернець навіть права повернути голови, бо ж перевтілилась Лебедиця у Мотрю Кочубеївну, якої вже на світі не було, а жила тільки її шляхетна врода, і входила вона тепер у кожну його клітину, як пахощі чи звук, або тонка прониклива вібрація, і, пишучи, Єпіфаній втішався ідеальною красою Мотрі, як вищим дарунком життя.

      А Лебедиця-Мотря пригадувала Єпіфанієві те, що втонуло було у пітьмі непам’яті, і відкривала йому світ, що промайнув повз нього за роки блукань по світу, аж поки він прибився до Нямецького монастиря і спам’ятований став ігуменом Ніколае – це ж бо часу злетіло, і жив він у тому часі в неусвідомленості життя.

      З усього славного Батурина, багатого фортецями, валами, замками,