Крилата смерть. Говард Филлипс Лавкрафт

століть відрізаний від замку. Несподівано мої руки вперлися у кам’яну пройму дверей, шорстку від дивного різьблення. Випробувавши двері, я виявив, що вони замкнені, але, зібравшись насилу, здолав засуви і відчинив їх, рвонувши на себе. Ось тоді я й пізнав найчистіше блаженство, яке будь-коли знав: рівне світло просочувалося крізь кручені візерунки чавунної решітки і на кам’яні сходи короткої драбини, що тяглася вгору від знайдених дверей. Сяяв ясний повний місяць, якого я раніше ніколи не бачив наяву, лише у дрімоті та в розмитих видіннях, які не наважувався називати спогадами.

      Уявляючи тепер, що досягнув самої верхівки замку, я мало не кинувся вгору сходинками за дверима, аж раптом хмара, що затьмарила місяць, змусила мене оступитися, і в темряві я насилу знаходив дорогу. Було все ще темно хоч в око стрель, коли я дістався до решітки, яку обережно випробував і виявив незамкненою, але не став її відчиняти через страх упасти із запаморочливої висоти. І тоді знову вийшов місяць…

      Потрясіння було просто демонічним, неймовірним до абсурду. Жодне з пережитих мною жахіть не зрівняється з тим, що я побачив, – з фантасмагорією чудасій, які демонструвало це видовище. Марево саме по собі було настільки ж простим, наскільки й приголомшливим: замість запаморочливого краєвиду вдалину на верхівки дерев, що відкривався з величної височини, за решіткою простягалося не що інше, як тверда земля, з непорушною одноманітністю прикрашена мармуровими плитами та колонами, що ховалися в тіні старої кам’яної церкви, зламаний шпиль якої примарно мерехтів у місячному сяйві.

      Машинально я штовхнув решітку і ступив на білу піщану доріжку, що трохи далі роздвоювалася. Збентежений і хаотичний мій мозок усе ще несамовито прагнув світла – й усунути мене з цього шляху не могла навіть неймовірна дивовижа того, що відбувалося. Я не знав, не хотів знати, чи було пережите мною божевіллям, сном або чарами, але я сповнився рішучості поглянути на блиск та веселощі за будь-яку ціну. Я не знав, хто я і що я, не знав, де опинився, однак, спотикаючись, прошкував усе далі й далі, осяяний чимось на кшталт боязкого дрімливого спогаду, завдяки якому мій шлях лежав не зовсім навмання. Пройшовши під аркою, я залишив позаду те місце з плитами та колонами і почимчикував далі, тримаючись уторованої стежини, але іноді з неї сходячи, щоб зануритися в луг, де лише випадкові уламки видавали вікову присутність забутої дороги. Одного разу я пустився вплав через стрімку річку, де вивітрені, вкриті мохом камені нагадували про давно зниклий міст.

      Минуло, мабуть, більше двох годин, перш ніж я досягнув того, що було начебто моєю метою, – сивого і стародавнього, повитого плющем замку у тісноті заглушеного парку, знайомого до нестями і тим не менш абсолютно мені чужого. Я бачив, що рів засипаний і що деякі до болю знайомі вежі знесли, водночас нові прибудови викликали у мені сум’яття своєю присутністю. Але головним предметом мого зацікавлення та захоплення були відчинені вікна, залиті розкішним сяйвом,