Крилата смерть. Говард Филлипс Лавкрафт

парубком. Я міркував, що з моєю смертю підрубане родове дерево поховає прокляття під собою.

      Я готувався зустріти своє тридцятиріччя, коли Всевишній забрав до себе П’єра. У повній самоті я поховав старого слугу у внутрішньому дворику, де той любив бувати. Зрештою, я перестав перейматися думкою про те, що я єдина жива істота, котра живе в фортеці, бо зжився з почуттям покинутості, яке притупило марний бунт проти наближення вироку, і майже змирився з тим, що маю розділити долю своїх пращурів. Я гаяв час, досліджуючи закинуті зали та вежі старого замку, куди раніше мене не пускав юнацький страх; проникав у закутки, які, за словами старого П’єра, не чули людських кроків уже понад чотириста років. Усюди я натикався на дивні предмети, що вселяли забобони. Я розглядав меблі, вкриті пилом століть, що обсипався потертю під зубами вогкості, яка давно запанувала в кімнатах. Небувала дивовижна павутина обплутувала всі предмети; велетенські кажани ляскали моторошними оголеними крилами у безмежному мороці.

      Настала мить, коли я повів дуже ретельний облік кожному дню, що минув, і кожній годині, що згинула. Я був засуджений, і термін виконання вироку наближався з кожним рухом маятника годинника, що прикрашав бібліотеку. Мить, від згадки про яку я упродовж стількох років завмирав від туги, була невідворотна. Прокляття виривало моїх предків з життя незадовго до того, як вони досягали віку, в якому загинув граф Генріх, і я щомиті чекав прибуття страшної пані з косою. Я не знав, у якій іпостасі вона постане переді мною, але вирішив, що їй не зустріти в моїй особі малодушно тремтливу жертву. З наростаючим завзяттям я продовжував обстежувати замок.

      Подія, що визначила моє подальше життя, сталася під час однієї з вилазок у напівзруйноване крило замку, коли мені лишалося, за моїм передчуттям, менше тижня до фатальної години, що мала стерти навіть тінь надії на продовження мого земного буття й перетворити мене на ніщо. Добру частину ранку я присвятив напівзруйнованим сходам в одній із найдавніших і пошарпаніших часом веж замку. День застав мене за пошуками місця, звідки спуск провадив у приміщення, що слугувало у Середні віки, вочевидь, казематом, а потім його використовували для зберігання амуніції. У міру того, як я просувався просякнутим селітрою проходом, що починався на останньому щаблі, настил ставав усе менш пружним, і незабаром мерехтливе світло мого світильника впало на голу стіну, з якої сочилася вода. Позбавлений можливості рухатися далі, я вже було хотів повертати назад, аж тут мій погляд упав на непримітне віко з кільцем для люка, зробленого в підлозі. Мені довелося попітніти, перш ніж я зміг його підняти. З чорного провалля здіймався їдкий дим, від якого полум’я світильника закидалося із шипінням, дозволивши мені, проте, розгледіти слизькі та гладенькі кам’яні сходинки, що ховалися у глибочині.

      Зануривши світильник у смердючу безодню, я зачекав, поки вогонь набере потуги, після чого став спускатися. Здолавши чимало сходинок, я опинився у вузькому