Крилата смерть. Говард Филлипс Лавкрафт

Несподівано ледь вловний спазм пробіг її тілом. Передні кінцівки сіпнулися, задні зсудомило. Конвульсія підкинула білосніжне тіло й обернула до нас обличчя чудовиська. Жах, що застиг в його очах, вразив мене і на якусь мить паралізував мою увагу. Чорні, пекучо-вугільні очі жахливо контрастували з білизною тіла. Як у будь-яких бранців печери, його очі, позбавлені райдужної оболонки, глибоко запалися. Придивившись уважніше, я звернув увагу на не дуже розвинені щелепи та незвичну для приматів гладкість обличчя без слідів щетини. Лінії носа були швидше правильними. Немов заворожені, ми не могли відвести погляду від моторошного видовища. Тонкі губи розтулилися, випустивши вже тінь звуку, після чого істота упокоїлася назавжди.

      Провідник учепився в лацкани мого плаща, і його затрясло так сильно, що ліхтарик шалено затремтів і на стінах затанцювали химерні тіні. Випроставшись, я стояв нерухомо, не відводячи очей від істоти. Страх минув, поступившись місцем подиву, співчуттю та побожному трепету; бо звуки, які видала жертва, поцілена мною і простягнута перед нами на камінні, відкрили істину, що студила кров. Той, кого я вбив, дивний мешканець моторошного підземелля, був, принаймні колись давно, людиною.

      Алхімік

      На вершині гори, набряклі схили якої біля підніжжя стовбурчаться волохатим лісом, нахабно розкинувши вузлуваті дерева, вінцем на ложі трав стоїть замок моїх пращурів. Зі століття в століття визвірилися зубці стін, що тримають у шорах сувору, порепану зморшками місцевість, прийнявши під своє заступництво гордовитий замок, який змагається давністю, судячи з величного силуету, із замшілими мурами. Стародавні вежі, овіяні вихором поколінь, у численних виразках, залишених міцною отрутою часу, що діє повільно, але, напевно, в епоху феодалізму славилися по всій Франції, наводячи жах на одних і захоплюючи інших. Бійниці й укриття бачили баронів, графів і навіть королів, готових битися до останнього, й ніколи відлуння кроків завойовників не лунало у просторих замкових залах.

      Однак з тієї героїчної пори все змінилося. Бідність, що лише трохи відрізнялася від крайньої нужди, і гординя, яка не дозволила спадкоємцям осквернити своє славетне ім’я гендлярськими аферами, прирекли на погибель колись незайману пишноту володінь. Тож тутешні мури осіли, здичавіла буйна рослинність парку, пересохлий рів був наповнений багном, пощербилися внутрішні дворики, похилилися башточки, покривилася підлога, зникла оздоба, а побляклі гобелени доповнювали сумну повість про збіднілу розкіш. З роками одна з головних веж завалилася, потім настала черга й інших. Чотириверха колись фортеця стала одноверхою, а місце могутнього лорда зайняв його зубожілий нащадок.

      Тут, в одному з просторих і похмурих приміщень замку, мешкав я, Антуан, останній із приреченого графського роду С., який уперше побачив світ дев’яносто років тому. Ці стіни, як і схили гори, позначені темними похмурими хащами, балками та гротами, були свідками перших