Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів. Франц Кафка

звідти трохи менше дзвонили, щойно нас уже турбували.

      К. не відреагував на це зауваження і раптом прийняв рішення:

      – Телефонує помічник пана землеміра.

      – Який помічник? Який пан? Який землемір?

      К. пригадав собі вчорашню телефонну розмову.

      – Запитайте Фріца, – коротко сказав він і здивовано зауважив, що це подіяло.

      Але ще більше він був здивований від організованості тамтешніх слуг. Відповідь була:

      – Я вже знаю. Вічно цей землемір. Добре, добре. Що далі? Який помічник?

      – Йозеф, – сказав К.

      Йому трохи заважало перешіптування селян у нього за спиною, здається, вони засуджували те, що він неправильно себе назвав. Але К. не мав часу займатися ними, розмова вимагала великих зусиль.

      – Йозеф? – прозвучало питання у відповідь. – Помічники називаються, – невеличка пауза, очевидно, він запитав імена в когось іншого, – Артур і Єремія.

      – Це нові помічники, – сказав К.

      – Ні, це старі.

      – Це нові, а я старий, я прибув сьогодні за паном землеміром.

      – Ні, – крикнули в слухавці.

      – Тоді хто ж я? – запитав К. спокійно, як і досі.

      І за мить та сама людина із тим-таки дефектом мовлення сказала:

      – Ти – старий помічник, – але цього разу голос був інший, глибший, у ньому з’явилося більше поваги.

      К. услухався у звучання голосу і майже прослухав питання:

      – Чого ти хочеш?

      Він би із задоволенням поклав слухавку. Від цієї розмови вже можна було нічого не чекати. Але змушений щось казати, він запитав скоромовкою:

      – Коли мій господар може прийти до Замку?

      – Ніколи, – прозвучала відповідь.

      – Добре, – сказав К. і поклав слухавку.

      Селяни підступили вже зовсім упритул. Помічники косо позирали на К. і намагалися не підпустити селян надто близько. Але все це робилося тільки задля годиться, бо селяни, задоволені результатом розмови, потроху відступали. Тут їхню групу ззаду розділив чоловік, який рішучим кроком підійшов до К., уклонився і дав йому листа. К. взяв листа до рук і подивився на вістового, це видалося йому на ту мить важливішим. Вістовий був разюче схожий на помічників, – такий самий стрункий, у вузькому вбранні, такий самий швидкий і спритний у рухах, але все-таки інший. Краще б йому в помічники дали цього хлопця! Він трохи нагадував К. жінку з немовлям у хатині чинбаря. Убраний у майже все біле, ясна річ, не шовкове, а зимове, як і в усіх довкола, але його одяг мав у собі витонченість та святковість, притаманну шовку. Обличчя посланця було світлим і відкритим, очі – величезними. У посмішці промайнуло заохочення, яке він невдало спробував приховати, провівши рукою по обличчю.

      – Хто ти? – запитав К.

      – Мене звати Варнава, – відповів той. – Я – вістовий.

      Його губи рухалися під час розмови м’яко, хоча водночас дуже по-чоловічому.

      – Тобі тут подобається? – запитав К. і показав на селян, які все ще не втратили