Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів. Франц Кафка

достатньо.

      Тож він знову вирушив уперед, але перед ним лежав довгий шлях. Головна сільська вулиця, якою він ішов, не прямувала до замкової гори, а лише підступала до неї, а потім, наче навмисне, повертала і, не надто віддаляючись од Замку, все ж до нього не наближалася. Кожної миті К. сподівався, що вулиця нарешті приведе до Замку, і тільки ця надія примушувала його рухатися далі. З огляду на свою втому він боявся збочити з дороги, а крім того, його вразило, яке велике Село, що йому не видно було кінця-краю, – уздовж вулиці з’являлися нові й нові крихітні будиночки, замерзлі віконні шиби, сніг і безлюддя, – врешті він вирвався з цупких обіймів вулиці, і його проковтнув вузенький провулок, де сніг був ще глибшим. Ставало все важче витягувати ноги, що раз по раз угрузали, виступив піт, і раптом К. зупинився, не в змозі йти далі.

      Зрештою, він не був сам-один, справа і зліва стояли селянські хатини. Він зліпив сніжку і кинув її у вікно. Одразу ж відчинилися двері – перші відчинені двері за весь час прогулянки Селом, – у проході стояв привітний старий селянин у брунатному кожусі, голова якого схилилася набік від слабості.

      – Чи можу я у вас трохи перепочити? – запитав К. – Я дуже втомився.

      Він не почув, що сказав старий, лише вдячно подивився на дошку, яку просунули йому назустріч і яка вирятувала його зі снігу, потім зробив кілька кроків і опинився в хатині.

      Велика світлиця була слабо освітлена. Після вулиці спочатку важко було щось розгледіти. К. перечепився через корито, жіноча рука підтримала його. З одного кутка долинав дитячий вереск. З іншого виповзала пара і перетворювала присмерк на темряву. К. стояв, ніби оповитий хмарами.

      – Та він п’яний, – сказав хтось.

      – Хто ви? – владно крикнув чийсь голос, а потім звернувся до старого: – Навіщо ти його привів? Хіба можна пускати всіх, хто волочиться по вулиці?

      – Я землемір графа, – сказав К., ніби виправдовуючись перед усе ще невидимими.

      – О, то це землемір, – сказав жіночий голос, і запанувала цілковита тиша.

      – Ви мене знаєте? – запитав К.

      – Звичайно, – коротко відповів той самий голос. Але те, що вони знали К., здається, не додавало йому авторитету.

      Нарешті пара трохи розсіялася, і К. зміг роззирнутися довкола. Виглядало на те, що сьогодні всі милися. Біля дверей прали. Але пара виповзала не звідти, а з іншого кутка, де у величезних дерев’яних ночвах, завбільшки зо два ліжка, таких великих К. ще не бачив, у паруючій воді купалися двоє чоловіків. Та ще більша несподіванка чекала на нього в правому кутку. Причому важко було збагнути, від чого виникає відчуття несподіванки. Слабке світло засніженої вулиці просочувалося крізь єдиний у задній стіні кімнати віконний отвір і падало на жінку, що втомлено напівлежала у високому кріслі, від цього її сукня набувала шовковистого полиску. На її грудях лежало немовля. Довкола неї бавилися діти, очевидно, селянські діти, але чомусь здавалося, що вона походить з іншого середовища. Напевно, хвороба і втома ушляхетнює навіть селянські обличчя.

      – Сідайте! – сказав один із чоловіків, бородатий