Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів. Франц Кафка

разу повз нас проходив тодішній власник заїзду, в якого нещодавно померла дружина, та й сам він був уже достатньо старим чоловіком, тому збирався полишити справу. Він зупинився і запропонував нам заїзд на чинш, сказав, що довіряє нам і не вимагає ніяких грошей наперед, а чинш буде дуже низьким. Я не хотіла обтяжувати свого батька, все інше було мені байдуже, тому віддала руку Гансові, сподіваючись у новій роботі знайти забуття. Така історія.

      Якусь мить було тихо, а потім К. сказав:

      – Учинок тодішнього господаря був шляхетним, але необережним, чи були в нього особливі причини довіряти вам обом?

      – Він добре знав Ганса, – сказала господиня. – Це був дядько Ганса.

      – Тоді все зрозуміло, – промовив К. – Сім’я Ганса, отже, була зацікавлена у ваших стосунках?

      – Можливо, – сказала господиня. – Я не знаю, ніколи цим не цікавилася.

      – Але це мусило бути так, – сказав К., – якщо сім’я погодилася на таку велику жертву і віддала заїзд вам до рук без жодних гарантій.

      – Це не було необережністю, як з’ясувалося згодом, – сказала господиня. – Я кинулася в роботу, і я була сильною, як справжня ковалева донька, мені не потрібні були ні служниці, ні наймити, я встигала в шинок і в стайню, на кухню і у двір, я так смачно готувала, що переманювала навіть гостей із «Панського двору». Ви ще не були в обід у нашій корчмі, не знаєте наших обідніх гостей, а тоді їх було ще більше, багатьох уже немає. Відтак ми не лише справно платили чинш, а й через кілька років змогли викупити все, і на сьогодні майже не маємо боргів. Іншим наслідком було те, що я себе при цьому знищила, у мене хворе серце, і я перетворилася на стару жінку. Ви, напевно, думаєте, що я набагато старша за Ганса, але насправді він молодший лише на два чи три роки, і вже ніколи не постаріє, бо його робота – курити люльку, слухати гостей, вибивати люльку і час від часу приносити пиво, – за такою роботою не старіють.

      – Ваші досягнення гідні подиву, – сказав К. – У цьому немає сумніву, але ми говорили про час до вашого одруження. А на ту мить така коштовна жертва з боку сім’ї Ганса, чи, скажімо інакше, – такий великий ризик виглядав досить дивно. Адже вони віддали вам заїзд, чим майже примусили одружитися, і при цьому їм доводилося сподіватися лише на вашу неймовірну працездатність, про яку ще тоді ніхто не знав, та його бажання працювати, про відсутність якого їм, мабуть, було відомо.

      – А, ви про це, – втомлено промовила господиня. – Я розумію, до чого ви ведете, але не маєте рації. Кламм не втручався у всі ці справи. Чому він мав би піклуватися про мене? Чи, правильніше: як міг би він опікуватися мною? Він нічого більше про мене не знав. Те, що він не посилав по мене, було знаком, що він мене забув. Якщо він не кличе, то цілком забуває. Я не хотіла говорити про це в присутності Фріди. Але тут не лише забуття. Це більше. Бо з тим, кого забуваєш, можна ще раз познайомитися. Але не з Кламмом. Якщо він не кличе, це означає, що він забув не лише минуле, а й майбутнє. Якщо я дуже постараюся, то зможу збагнути хід ваших думок, які виглядають