Замок. Подорожні щоденники. Вісім зошитів. Франц Кафка

міг прийти? – м’яко запитав К. – Ви ж по мене не посилали.

      – Ви не повинні були примушувати мене чекати так довго, – сказала шинкарка з упертістю хворої людини.

      – Сідайте, – сказала вона й показала на край ліжка. – Усі решта йдіть геть!

      Окрім помічників до закутку набилися ще й служниці.

      – Я теж піду геть, Ґардена! – сказав господар.

      Так К. уперше почув, як звати цю жінку.

      – Звичайно, – повільно відповіла вона й додала неуважно, ніби голова її була зайнята іншим: – Чому б саме ти мав залишитися?

      Але коли всі вийшли до кухні, – цього разу навіть помічники послухалися без заперечень, бо саме залицялися до однієї зі служниць, – Ґардена була достатньо уважною, аби збагнути, що звідти все чути, адже закуток не мав дверей. Тоді вона наказала усім вийти з кухні. Її наказ миттю виконали.

      – Пане землемір, – сказала Ґардена. – Будь ласка, візьміть у шафі хустину і подайте мені, я хочу накритися нею. Не витримую під периною, не маю чим дихати.

      І коли К. дав їй хустину, вона сказала:

      – Подивіться, яка гарна хустина, хіба ні?

      К. здалося, що це звичайнісінька вовняна хустина, з увічливості він доторкнувся до неї ще раз, але промовчав.

      – Так, це гарна хустина, – сказала Ґардена і закуталася.

      Вона лежала цілком спокійно, здавалося, зник увесь її біль, і вона навіть звернула увагу на своє розтріпане волосся. Сіла на ліжку й поправила пасма, що вибивалися з-під чепця. У неї було густе волосся.

      К. нетерпляче сказав:

      – Ви хотіли знати, пані господине, чи я вже підшукав собі інше житло?

      – Я хотіла знати? – здивувалася шинкарка. – Ні, це якась помилка.

      – Ваш чоловік щойно питав мене про це.

      – Вірю, вірю, – сказала господиня. – Ми завжди сваримося. Коли я хотіла вигнати вас звідси, він упирався, а тепер я щаслива, що ви в нас мешкаєте, тому він намагається позбутися вас. Це звична історія.

      – Отже, – сказав К. – Ви так різко змінили свою думку про мене? І все лише протягом однієї-двох годин?

      – Я не міняла своєї думки, – відповіла господиня вже знову слабшим голосом. – Подайте мені вашу руку. Ось так. А тепер пообіцяйте мені повну відвертість, і я вам обіцяю те саме зі свого боку.

      – Добре, – сказав К. – Хто починає?

      – Я, – сказала господиня.

      Здавалося, її пропозиція пояснювалася не так бажанням піти К. назустріч, як нетерплячкою заговорити першою.

      Вона витягла з-під подушки фотографію і дала К.

      – Подивіться на це, – сказала з проханням у голосі.

      Щоб краще роздивитися, К. відступив на кухню, але й там нелегко було розгледіти щось на фотографії, бо вона вицвіла від старості, була пожмакана і заплямлена.

      – Вона не в найкращому стані, – зауважив К.

      – На жаль, на жаль, – погодилася господиня. – Якщо носити якусь річ роками при собі, так воно й буває. Але якщо ви уважно придивитеся, то все побачите, я переконана. Можу вам допомогти, розповідайте, що ви бачите,