На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

дзеркалі, відбилися наші обличчя, І було дуже цікаво і трохи страшно – ану ж упадем! Там жили веселі плотвички і великі вусаті соми, відлежувалися в намулі ледачі карасі і повзали страшні, схожі на гадюк, в’юни; а ще далі, аж на середині ставу в найглибшій ковбані, сидів схожий на величезну корягу дід-водяник. Нам дуже хотілося, щоб хлопчина впіймав рибину, і ми сиділи, принишклі, не відриваючи очей від води.

      Сиділи довго, доки хлопчина, хвисьнувши востаннє, сказав:

      – Немає риби. Поховалася. То, мабуть, грім буде.

      І задер до неба голову.

      Ми теж подивилися вгору, і хоч небо було чисте, все ж той грім здався досить ймовірним.

      – А то нащо? – запитав я, показуючи на вузол на кінці нитки.

      – Ги, дурний! То ж щоб риба не обшморгнулася! – пояснив хлопчина. – Ось приходьте завтра, будемо рибу ловити.

      Другого дня ми вже втрьох завзято вимахували лозинами, хвиськали нитками по воді. Риби не навудили, зате подружилися з Ваньком.

      Дивний хлопець був той Ванько. Досить було мені чи братові згадати маму, як він одразу ж перебивав нас розповіддю про власну матір.

      – Це мама дала, – казав я, частуючи товариша шматочком цукру.

      – А моя мати отаких-о пирогів напекла! – розводив руками Ванько. – Та смачні-пресмачні!

      – А нам не приніс! – з докором мовив я.

      – Бо я їх зразу ж з’їдаю, – зітхав Ванько. – Бо мати каже, щоб я більше їв… – Дивіться, які мені мати нашила, – хвастався він червоними латками на ліктях. – Вона мені каже: «Скидай, Ванько, сорочку, я тобі полатаю…»

      – Тебе мати не сварить? – цікавився я.

      – Ні, – крутив головою Ванько.

      – І не б’є?

      – Ні.

      – А коли чашку розіб’єш?

      Вчора ми з братом пили молоко і, зчубившись, розбили чашку. Нам таки добре перепало од мами.

      – І тоді не б’ється! – твердо відповів Ванько. – Моя мати найкраща у світі!

      Хоч нам і важко було погодитись з останнім твердженням товариша, однак дивуватися такій незвичній мамі була неабияка причина.

      Якось Ванько прийшов до нас, і ми довго гралися вдома. Коли ж за дверима почулися знайомі кроки і залунав найме-лодійніший для нас мамин голос, я і брат наввипередки кинулися до неї. Схилившись до нас, мама усміхалася люблячими очима, ласкаво запитувала, чи ото вже так ми скучили за нею, і я, сповнений гордощів за свою маму, переможно оглянувся на Ванька.

      Він сидів, зіщулений, міцно стуливши губенята, і не відривав од нас потемнілих, ревнивих очей. Зустрівшись з моїм поглядом, Ванько скривився, зірвався на ноги, вибіг із хати.

      Я знайшов його аж на греблі, під отією вербою, де ми колись ловили рибу. Уткнувшись обличчям у широкий стовбур, як у мамину спідницю, Ванько тихенько плакав…

      Не хочу раю

      В один з літніх днів мене і брата застукала посеред степу гроза. Взявшись за руки, ми щодуху лопотіли твердою степовою дорогою, а за нами рухалася сиза стіна, схожа на спущені пасма забрудненого льону. Чорні хмари, що наче кипіли у величезному казані, перевернутому догори