На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

блокнотиків, олівців і фарби. Сергійкові – барабан, а на здачу – цукерок.

      Тепер тільки треба дожити до зарплати.

      Я вивів на клаптикові паперу стільки паличок, скільки залишалося днів до зарплати, і щодня закреслював по паличці. І чим менше залишалося паличок, тим більше наростало в мені святкове нетерпіння.

      В переддень зарплати бігав до крамниці запитувати, чи буде завтра відчинено. Крамар, мружачи лукаве око, почухав за вухом, погмикав і нарешті повідомив, що завтра таки вихідний (серце моє провалилося в безодню відчаю), але заради такого покупця він, так тому й бути, відчинить крамницю!

      Настав довгожданий день. Схопившись до схід сонця, я відразу ж закреслив останню паличку і став чекати на Галину Петрівну.

      Ще ніколи час не тягнувся так повільно. Наче йому поперебивало ноги, і він, охкаючи та стогнучи, котив угору важкенне сонце, доки тінь піді мною стала темною та куцою. Я стояв біля воріт і, притуливши долоню до чола, вдивлявся у посірілу від куряви вулицю, виглядаючи Галину Петрівну. А поруч нетерпляче тупцявся Сергійко, чекаючи на барабан.

      Галина Петрівна прийшла разом із мамою. Була весела та привітна, як і завжди, а я не відводив од неї погляду, чекаючи обіцяного.

      – Ти чого так на мене дивишся? – запитала вчителька.

      Я почервонів і одвернувся. Чомусь соромився нагадати про двадцять копійок, бо навіть не міг допустити, щоб Галина Петрівна забула про них. Адже оцей тиждень я тільки й снив ними!

      І коли вона пішла, я довго заглядав на стіл, чи не лежать там обіцяні гроші.

      Кілька годин я сидів у кутку, гірко роздумуючи, що не матиму ні блокнотів, ні фарб, ні олівців. Пригадав обіцянку крамаря спеціально для мене відчинити крамницю, і образа на Галину Петрівну потроїлася.

      Потім я зважився. Вирвав із зошита чистий аркуш і довго сидів, старанно виводячи кожне слово. Закінчив і ще раз перечитав:

      «Сільраді.

      Хай Г алина Петрівна віддасть двадцять копійок, що не віддає. Толічка».

      Голова сільради сидів за столом і читав газету. Незважаючи на спеку, він був у кожушку, а чорна кудлата шапка лежала поруч. Я зупинився перед столом, терпляче чекаючи, поки голова мене помітить.

      Ось він повернув до мене почервоніле від натуги обличчя, витер долонею чорні вуса, що звисали донизу, і здивовано запитав:

      – Ти як сюди потрапив?

      – До вас, – тихенько промовив я, не спускаючи з нього заворожених очей. Мені стало страшно – такі великі були і стіл, і голова, що звівся на весь зріст, щоб краще мене розгледіти.

      – А чий ти такий, метелику?

      – Учительчин.

      – Чого ж вона хоче, мати твоя?

      Хотів пояснити, що це хочу я, але язик мій наче приріс до піднебіння. Тоді я мовчки простягнув заяву.

      Голова сів, схилившись над папірцем, і обличчя його знову натужно почервоніло. Він довго ворушив губами, розбираючи мої каракулі, потім, не розуміючи, подивився на мене.

      – То це ти написав?

      – Я.

      – То чого ти хочеш?

      Вислухавши мене,