Необдумана Міловиця. Зінаїда Луценко

Читать онлайн.
Название Необдумана Міловиця
Автор произведения Зінаїда Луценко
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2012
isbn 978-966-14-4670-9,978-966-14-4244-2



Скачать книгу

простогнав Ілько. – Я це думав тільки дочекатися ранку, щоб востаннє побачити тебе, та й піти топитися! А ти й вийшла… із цим вузликом…»

      «Не кажи так, Ільку! Бо й я не хотіла б без тебе жити! Я ще не жінка Стаськові! І не було у нас весілля… справжнього…»

      «Але ж ви вінчані з ним у церкві?»

      «То байдуже, що вінчані, я все рівно із Стаськом би не жила, і нічого б поміж нами не було. Підемо, Ільку, сьогодні ж до батюшки Антонія, я розкажу йому все, і він розвінчає!»

      Пам’ятаєш, Міловице, як, узявшись міцно за руки, ви з Ільком прямо від Стаськової хати відразу ж і рушили до церкви старенької, та не знайшли там батюшки і пішли до його хати й у шибку стукали?

      Але старенький батюшка Антоній вас тоді не послухав, і як не просились ви, він тільки головою хитав…

      «Не буде того, – сказав на вашу просьбу батюшка, – батьки і Бог благословили тебе, Міловице, на шлюб із Стаськом, і не бачу я ніякої причини, щоб його зараз же відміняти. І не бери гріха на душу, молодице, а повертайся скоро до свого законного чоловіка… – просив. – А ти, Ільку, не спокушай тепер уже заміжню жінку!» – совістив й Ілька.

      Але до Стаська ти, Міловице, так більше й не повернулася…

      Прийшли ви з Ільком, Міловице, тримаючись удвох за руки у білий день, через усе село здивоване, до батьків твоїх Гаврилюків, Горпини й Кіндрата, й повідомили про своє таке рішення: або ви далі собі житимете як подружжя, вдвох, або ж не будете жити на цім світі зовсім…

      І мусили батьки вибирати той гріх, що був менший, та й людського осуду побоялися.

      Пам’ятаєш, Міловице, як село вже другого дня після твого вінчання слухало несподівану новину? А Чуйки проклинали навіки свого сина Ілька і тебе, Міловице!

      Твої ж батьки не знали, де дівати від сорому очі, та все ж мусили приймати дочку назад до своєї хати, та ще й із чоловіком.

      Як на те, втрутилася в вашу з Ільком судьбу нова влада – й вас розписали в сільраді.

      «Не треба тепер ніякого вінчання! – сказав твоїй матері й батькові голова. – Тепер не ті часи, щоб церкви боятися, і Бога більше вам не треба! Робіть молодим весілля й нехай живуть собі! Й нікого не стидайтеся, бо це все по закону буде!»

      А до вас із Ільком сказав:

      «Ви вже тепер жонаті!»

      І були б ви так і зійшлися собі тихо, і не було б у вас ніколи того весілля, Міловице, аби не Ксенів брат Степан, а твого Ілька рідний дядько.

      Після розпису вашого пішов Ілько не до себе додому, а до свого дядька Степана – товаришував він зі своїми двоюрідними братами, та й пожалівся на батька.

      «Що мені робити? – бідкався Ілько, обідаючи у своєї дядини Густі, бо їсти ще в твоїх батьків совістився. – Батько не хочуть приймати у себе мене й Міловицю, ще й тяжко клянуть і проклинають нас обох від ранку й до вечора…»

      «А що ж кажуть мати?» – питалася в Ілька дядькова жінка.

      «Мати… що мати? Вони, як завжди, зігнуть покірно голову й мовчать. Ви ж, тітко Густе, знаєте: мати будуть робити тільки те, що їм скаже батько».

      «То, може, й не треба було спішити тобі із женінням?» – картав твого Ілька,