Необдумана Міловиця. Зінаїда Луценко

на той час у голові. Не про таке «багатство» ти думала.

      Мріяла ти, бідна Міловице, про свого Ілька, бо й він був, хоч і не такий багатий, як Стасько, але й теж не бідний.

      Та мати твоя наполягала й сердилася…

      Якось увечері на сходинці розповіла ти про свої страхи Ількові, Міловице. А він довго й не думав:

      «Давай, – сказав, – тепер і поженимось!»

      А ти, Міловице, була б рада й сьогодні, але боялася: а що, як твої батько й мати дізнаються, що Ількові батьки проти такої невістки, та й собі навідріз спротивляться?

      Але Ілько тоді наполіг:

      «Я буду сьогодні увечері ще раз говорити з батьками, а ти, Міловице, – сказав, – теж кажи батькам, щоб готувалися до сватання».

      Отож мусила ти набратися сміливості, дорога Міловице, та й розказати батькам про свою любов.

      І пам’ятаєш, була ти в той день чомусь така рада, несамовита й дуже смілива? Певно, загадувала собі: як то гарно до вінця ти вберешся! Дівчата почіпляють тобі на голову квіти, будуть грати музики, всі дивитимуться тільки на тебе, молоду Міловицю! Жінки спечуть високий коровай, дівчата приберуть пишне гільце, і всі будуть виспівувати тобі весільних пісень! А тоді у церкві старенький батюшка Антоній надіне вам із Ільком на голови золоті вінці; скрізь по кутках будуть горіти свічки й співатиме хор на вашу честь…

      «Вінчається раба Божа Міловиця рабові Божому Ількові…» – скаже врочисто перед олтарем батюшка.

      А потім підеш ти жити до свекрухи та й станеш справжнісінькою господинею! Закрутиш собі на голові високо хустку, закачаєш рукави та й ну хазяйнувати – уже не дівка, а молодиця! Не буде мати тобою більше помикати, не будеш більше слухати батькового невдоволеного крику й буркоту. Бо буде в тебе, Міловице, вінчаний чоловік!

      І думала тоді ти, Міловице, що як Ілько тепер тебе так сильно любить, то й після весілля будеш весела. А ще як народиться у вас дитина!..

      Отак ти собі мріяла після розмови з Ільком, дорога моя Міловице!

      Того вечора ще довго, чи не до світанку, просиділи ви з Ільком під вербами, вже й почувалися собі подруженими!

      І вже й за руки пройшлися селом аж до твого обійстя, Міловице, попрощалися біля самих воріт і пообіцяли одне одному, що зранку-рано будете обоє говорити з батьками про своє весілля.

      І була там, либонь, якась таємниця, що Ільків батько Ксень нізащо не захотів, щоб у його сина за дружину була саме ти, Міловице. І не так через тебе саму, як через твою матір Горпину.

      «Вже нема куди, тату, тягти, – тихим голосом благав свого отця Ілько. – Потрібно мені якнайшвидше оженитися на Міловиці, бо я її дуже люблю і вона мене».

      «То й що з того, що ти любиш?! – сердився Ксень. – Люби собі й далі! Але женитися на Міловиці тобі не дозволю. Не буду я для Міловиці весілля справляти!»

      «Якщо не хочете, не робіть весілля, – просив за вас Ілько, – але благословити до вінця мусите, бо я вже не передумаю. Я Міловиці пообіцяв, що прийду її сватати, і вона своїй матері про те скаже. А ні, то мати віддасть її заміж за іншого!»

      «То нехай віддає! – махав руками у той бік, де