Справа майстра-червонодеревника. Александр Красовицкий

недорогу шафу?

      Мусій Маркович якось знехотя підвівся і провів ранкових гостей на другий поверх будинку, до якого був вихід із кав’ярні, що ховався за однією з шаф-вітрин. Міра кинула прощальний погляд на ялинкових янголят, коли пірнала у темний прохід, що їм його показав власник кондитерської.

      Вони піднялися східцями, хоч власник і похвалився, що має ліфт у будинку. Мірі згадався ліфт у готелі «Прага», його червона кабінка на дванадцять осіб і маленький підіймач у кухні, яким зазвичай у ресторан підіймали їжу, а того пам’ятного вечора – Барбару Злотик, яка зімітувала пожежу в готелі, а потім втекла з Лук’янівської в’язниці до Одеси. Мусій Маркович рипнув дверима однієї з квартир на другому поверсі, відволікаючи Міру від роздумів, і провів їх до кімнати, що ховалася відразу за передпокоєм. Простора і світла – перше, що подумала про неї дівчина. А потім вона побачила шафу.

      Темно-коричнева, висока і громіздка, вона здіймалася до стелі та привертала увагу тих, хто заходив до кімнати. Навіть витонченість, безумовно, досить дорогого столика-бюро, що стояв біля протилежної від шафи стіни, зблякла від такого сусідства. Візерунки, якими була вкрита її поверхня, хотілося розглядати. Міра впіймала себе на думці, що хоче підійти та торкнути рукою деревину. Тарас Адамович рушив уперед, не очікуючи на запрошення господаря.

      – Я вже встиг пожалкувати, Міро, що ми не узяли із собою фотографа, який працював на місці злочину.

      – Ви хотіли сфотографувати шафу? – здивувалася дівчина.

      – Так. Вона варта фото. Можливо, навіть не одного. Погляньте, – вказав колишній слідчий кудись униз. Дівчина опустила погляд, однак не встигла зрозуміти, на що саме вказував Тарас Адамович, як той вже опустився на одне коліно біля шафи. Міра подивилася, на що він вказує рукою, і вражено закліпала очима.

      – Це ж…

      – Ніжки у формі копит, – усміхнувся у вуса слідчий, – вельми цікава шафа.

      Із дозволу господаря він відчинив дверцята, зазирнув усередину – всередині було порожньо.

      – Ви підготувались, – чи то спитав, чи то констатував Тарас Адамович.

      – До візиту поліції? – уточнив Гуревич. – Звичайно. Але зберігав у ній не так уже багато речей.

      Міра стежила за рухами старого слідчого, подумки занотовуючи його дії. Ось він зазирнув до маленької шухлядки внизу, обійшов шафу і постукав по боковій стінці, покрутив ручку, знов оглянув усі ніжки і врешті випростався.

      – Що ж, пане Гуревич, дякую вам за допомогу.

      – Це все? – пробелькотів Мусій Макарович, – тобто… з цією шафою все гаразд?

      – А що з нею може бути не гаразд?

      – М…можливо, він у ній щось сховав? – пошепки запитав Гуревич, – р-р…розумієте…

      Тарас Адамович розумів. Не треба багато розуму, щоб звести факти докупи – майстра убили й про це пліткують у місті, а поліція цікавиться шафою, яку він встиг продати незадовго до своєї смерті.

      – Як думаєте, – запитав Гуревич, і Міра помітила, що очі в нього враз стали ще більш стомленими і сумними, що відразу