Справа майстра-червонодеревника. Александр Красовицкий

не засмученою – радше здивованою. Ніби відкусила шматок пирога, а він виявився на смак зовсім не таким, як вона очікувала. Віра повільно ставить келих на підвіконня та усміхається.

      – Уявляєш?

      Міра зморщила лоба, запитала:

      – А ти точно не переплутала час і місце?

      – Точно. Ми домовилися зустрітися сьогодні у «Семадені». Не впевнена о котрій, але ввечері.

      Це типово для Віри – не пам’ятати час зустрічі, але її залицяльники, зазвичай, терплячі, й нерідко вміють розважати себе самі. Невже цей виявився не таким?

      Кондитерська «Семадені» – одна з найвідоміших у місті. Білі ряди круглих мармурових столиків, високі гірки бонбоньєрок, шурхотливий пакувальний папір і фірмові торти у вигляді кошиків із квітами. Віра любила «Семадені», бо кава у кондитерській радувала смак, а публіка – око. Розташування на Хрещатику, 15, навпроти Міської Думи і Біржі визначило долю закладу – постійними відвідувачами тут були чиновники та комерсанти. Вбрані в оксамит міські панни демонстрували нову довжину своїх спідниць. Їх, певно, самих дивувало, що тепер вони можуть бачити власні чобітки – війна стрімко змінила жіночу моду. Війна завжди все змінює аж надто стрімко. Може, й неписані правила залицяння змінилися з початком війни, а Віра просто ще не звикла до нової ситуації? Як інакше можна пояснити те, що за столиком у «Семадені» на неї чекав не таємничий кавалер, заради якого вона відкрила сьогодні коробочку з лавандовою пудрою, а записка від нього.

      – І що у ній було?

      – Що непередбачувані обставини змусили його сьогодні бути на іншому кінці міста. Однак він сподівається, що колись зможе спокутувати свою провину – щось таке, – простягла руку до келиха Віра.

      – То ти вдома давно? – запитала Мирослава.

      – Ні, повернулась хвилин п’ятнадцять тому.

      – Але де ти була весь цей час? – здивувалася старша сестра.

      – У «Семадені», звісно. Як виявилося, зустрічі знайомим у цій кондитерській призначаю не лише я. Наш король варення і наливок теж там був.

      – Хто? – не відразу зрозуміла Міра.

      – Тарас Адамович! – І балерина розповіла подробиці зустрічі.

      Цього вечора Віра ставила собі за мету вражати. Її сукня кольору бузку чимось нагадувала кімоно – мода в Парижі останнім часом тяжіла до Японії, переймала східні мотиви. На перший погляд простий крій підкреслював лінію плеча, дивував легкістю і невагомістю силуету. Срібна підвіска з аметистом і сережки з тим же загадково-фіолетовим каменем зблискували у приглушеному світлі кав’ярні. Вона не роззиралася навсібіч, з усмішкою підпливла до метрдотеля, він вклонився і провів її до столика, за яким на неї чекала дивна записка. Віра здивовано окинула оком присутніх у кондитерській лише тоді, коли прочитала написане. Завважила знайомий трохи згорблений силует за сусіднім столиком – здивувалася ще більше. Старий слідчий усміхнувся до неї та, розпрощавшись із високим вусатим чоловіком, підійшов до столика, за яким сиділа балерина.

      – Дозволите?

      – Звичайно, –