Справа майстра-червонодеревника. Александр Красовицкий

Адамович примружився, але не відповів.

      Фотограф висунув об’єктив, клацнув затвором фотоапарата.

      – «Спинися, мить!», – урочисто проказав він і додав: – Найпрекрасніші – зупинені миті на фото. Людина не бачить, що її фотографують, вона рухається так, як звикла. Сміх, сльози, вигуки, усмішка – все на таких фото видається справжнім. Ось тільки громіздкий апарат не дозволить вам вихопити таку мить. Навіть більш легкі моделі – з об’єктивом-міхом – вимагають багато уваги, – він знову клацнув затвором фотоапарата.

      Тарас Адамович поклав поряд на підлозі дві, зірвані з петель, половинки дверцят шафи й відійшов. Аристарх байдуже сфотографував і продовжив свою оповідь:

      – Установити апарат на штатив, навести на різкість по матовому склу, потім – замінити матове скло касетою з пластинкою, зробити фото. Потім – знов замінити касету матовим склом, скласти триногу. Досить просто проґавити ідеальну мить для фото.

      – А ваш пристрій дає змогу не проґавити? – запитав Тарас Адамович.

      – Двооб’єктивний фотоапарат, – мовив Аристарх, – так, дає змогу. Не найкращий, але в наш час я радію й такому.

      – У наш час? – не зрозумів слідчий у відставці.

      – Війна. Заводи з виробництва оптики працюють із перебоями – з Германії вже давно ніхто не постачає скло. Запас скла – то ще не така проблема, як крокус, – він звів очі на зацікавленого співрозмовника й пояснив, – сам колись працював на заводі – розумію деякі нюанси. Німецькі майстри не хотіли відкривати секрет виготовлення крокусу.

      – А що це? – запитав слідчий, перекладаючи уламки й занотовуючи щось у нотатник.

      – Полірувальний порошок для скла і лінз. Секрет його знали лише кілька майстрів. Хоча, врешті, секрет німецького крокусу вдалося вивідати, чи то лиш плітки…

      – І як саме? – запитав Тарас Адамович.

      – Банально. За допомогою ключа, якого дібрали до шухляди письмового столу одного з майстрів.

      Тарас Адамович востаннє окинув оком кімнату з розтрощеною шафою і вийшов. Секрет майстра-червонодеревника виявилося вивідати складніше, ніж таємницю майстра німецьких оптиків. На подвір’ї він упіймав Мірин занепокоєний погляд, наспіх попрощався з фотографом і запросив дівчину та молодого слідчого на чай.

      – Що скажете про шафу? – запитав Яків Менчиць уже за столом, на якому господар будинку розставив чашки з теплим напоєм, що розбурхував апетит ароматами.

      – Її розтрощили. А отже…

      – Вони щось шукали у ній. Думаєте, знайшли?

      – Хтозна. Думаю лише, що майстер нічого не розповів їм про таємні шухляди, бо інакше вони не повелися б з шафою так…

      – По-варварськи, – тихо сказала Міра.

      Отже, це все, про що їм відомо – тіло убитого майстра, розтрощена шафа; мають невиразний здогад про п’ять предметів меблів з останнього замовлення майстра і ще одну шафу у прибутковому будинку на розі Прорізної. І, звичайно, про незрозуміле слово «крааль», яке Семен Нечипорук вважав настільки важливим, що вишкрябав