Справа майстра-червонодеревника. Александр Красовицкий

відкинувся на спинку крісла – Міра бачила його профіль і руку, якою він сперся на м’яке бильце. Пілот запитав:

      – То майстер не схотів їм відповісти…

      – Чи просто не зміг – він же міг просто не знати, у якій з його шаф і що саме сховав замовник.

      – То що саме вони могли шукати?

      Тарас Адамович повільно стенув плечима:

      – Хтозна. Припускаю лише – щось значно дорожче за ті кілька сотень карбованців, які поліція знайшла у скрині мертвого Семена Нечипорука, майстра-червонодеревника, який умів робити шафи зі складними механізмами сховків і секретних панелей.

      – Як щодо прихованої панелі вашої шафи? – спитав Горенко.

      – А що з нею?

      – Покажете, як ви це зробили – сховали аркуш?

      Старий слідчий на мить замислився, подивився на Міру, хитнув головою:

      – Деякі цінні папери з часом тільки дорожчають. Припускаю, що той, який ми щойно сховали, саме такий. Двері мого будинку завжди відчинені для вас – якщо хочете дізнатися таємницю цієї шафи – можете відкривати шухляди у будь-який зручний для вас час. Хтозна – можливо, таємницю цієї шафи дізнатися не простіше, ніж розплутати загадку смерті майстра, який виготовив її. Але я таки спробую докопатися до правди. Радітиму, якщо й ви не відступите, – усміхнувся господар будинку.

      – Я теж можу брати участь? – запитала Міра.

      – Якщо ви про розслідування – буду вдячний, – схилив голову в її бік Тарас Адамович, – якщо про пошуки аркушу – теж буду радий.

      – Братиму участь в обох авантюрах, – усміхнулася дівчина, подумки дивуючись власному піднесеному настрою, – тільки залишу за собою право зберегти таємницю написаного, якщо аркуш усе-таки знайду я.

      – Домовились, – широко усміхнувся їй колишній слідчий Галушко, який, здається, усе-таки охоче взявся за нове розслідування.

      IV

      Дівчина у бузковій сукні

      Туалетний столик у їхній квартирі на Великій Підвальній теж був із червоного дерева, як велика картотечна шафа у будинку Тараса Адамовича. Віра повільно розплітала волосся, виймаючи шпильки, і з мелодійним дзвоном ронила їх до кришталевої скриньки. Вечірні Вірині зачіски відрізнялися від денних. Як і макіяж для теплого світла від масляних ламп та свічок відрізнявся від того, з яким вона виходила на щедро залиту сонячним світлом київську вулицю, що тяглася до Львівської площі, а вже звідти можна було спуститися вниз, у саме серце давнього міста – на Поділ. Вірине личко було білосніжним від природи – фарфоровою пудрою вона користувалася лише тоді, коли виходила на сцену. Щедро наносила її на пухівку та усміхалася сестрі. Говорила:

      – Освітлення на сцені з’їдає кольори обличчя.

      Додавала червоної фарби – rouge – на щоки та вуста, підводила брови, жартівливо коментувала своє відображення у дзеркалі:

      – Знайомі художники говорять, що їм тепер можна не тягати із собою палітру з фарбами – для роботи достатньо нафарбованої для виступу балерини.

      – Хіба не