Справа майстра-червонодеревника. Александр Красовицкий

не було на руках вбитого, були знайдені та сфотографовані на підлозі кімнати, в якій було так багато світла. Тепер можна повертатися до будинку Тараса Адамовича. Лишень навряд чи Менчиць швидко забуде горіховий стілець посеред кімнати у будинку майстра-червонодеревника.

      III

      Загадка картотечної шафи

      Тарас Адамович зустрів його у саду. Менчиць завважив розчищену стежку від хвіртки до порога будинку, покрокував у напрямку веранди. У світлій легкій сорочці посеред засніженого саду господар будинку мружив очі від сонця, що зблискувало на полотні снігу. На центральних вулицях зазвичай сльота, особливо, коли по обіді сонце починає припікати. Але тут, у саду на Олегівській, сніг завжди урочисто-святковий.

      – Пане Менчиць, Олександр Семенович не з вами? – запитав колишній слідчий.

      Менчиць хитнув головою, потім пояснив:

      – Подався до розшукової частини. Прохав переказати, що буде радий зустрітися сьогодні з вами за пуншем у «Семадені».

      П’ятницю начальник розшукової частини Київської міської поліції традиційно проводив за мармуровим столиком відомої на весь Київ кондитерської. Тарас Адамович знав цю його звичку, здивувався лише запрошенню – Репойто-Дуб’яго не любив обговорювати справи за п’ятничним пуншем. Але ж запрошення означало одне – вони таки говоритимуть про справу, інакше чому б Репойто-Дуб’яго не завітав до нього після огляду місця вбивства?

      Тарас Адамович жестом запросив Менчиця увійти, сам пішов попереду, хоч шлях від порогу до кімнати з каміном був звичним для молодого слідчого. Третє розслідування за неповних чотири місяці – надто швидкий темп для того, хто звик проводити вечори за шахами чи листуванням, може, й не варто…

      Менчиць не видавався блідим, хіба дещо стомленим – не дивно. Особливо криваві справи після першого шоку падають на плечі тих, хто намагається їх розплутати, тягарем втоми. Мабуть, якийсь захисний механізм – людський розум уміло ховає жах чи огиду під маску виснаження або й нудьги. Якову Менчицю не завадить випити кави. Тож господар прочинив двері та запросив його до кімнати, де потріскували дрова в каміні, а за столом, торкаючи руками фаянсову чашку, рожевіла від тепла й ароматів Міра Томашевич.

      Тарас Адамович відійшов убік, пропускаючи гостя до кімнати. Для такої години у його будинку незвично багато гостей, а проте – їх узагалі забагато для такого старого відлюдника, як він.

      – Пане Менчиць, – пролунало бадьоре привітання, тільки-но з’явився молодий слідчий у кімнаті.

      Чоловік, який сидів за одним столом із Мирославою, підвівся, простягнув йому руку. Тарас Адамович поставив на стіл ще одну чашку. Можливо, варто було попередити Менчиця ще на подвір’ї – тоді вираз його обличчя не нагадував би несправжню усмішку Фогля, але поява в його будинку колишнього пілота Олександра Горенка виявилася несподіваною і для Тараса Адамовича.

      – Чув, тут когось убили, – пояснив свій ранній візит авіатор.

      Місто-вулик докотило хвилі тривожних новин і до Куренівського аеродрому,