Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко

мало змінилося за останні п’ять років – відтоді, як він казав те саме Спартакові. В хід пішли всі аргументи: хвилеподібне нарощування антиєврейських настроїв, що засвідчують хоча б оці ганебні написи про Кучму і Кравчука; згадки про дефіцит продуктів та споживчих товарів, що мав місце відносно нещодавно – перед самим розпадом СРСР; нестримна інфляція, якій поки що кінця-краю не видно; лихоманка повсюдних скорочень на підприємствах…

      Усе це не могло не закінчитися нічим добрим. Коли людям стає дуже погано – вони починають шукати винних. Традиційно винними в людських негараздах в усі часи та в усіх краях призначають євреїв. Отже, Леонід Самсонович востаннє пропонував… пропонував з усією відповідальністю, як старший брат – молодшій сестричці: по-перше – кинути до біса свого Андрія подихати в Києві, бо з кількома аневризмами на серці й після трансмурального інфаркту він все одно не жилець; по-друге – брати за шкірку свого пришелепкуватого синочка та якнайшвидше тікати в Ізраїль; по-третє – якщо вона аж так рветься сконати разом зі своїм Андрійчиком – нехай випне в Ізраїль хоча б свого цедрейтера Спартака!.. А там вже просвітлені єврейським духом Інга-Едіт та Евеліна-Еліана підшукають любому кузенові правильну єврейську дружину, яка поступово перевиховає його в правильному дусі – не те що його покійна шиксочка польських кровей, яка не знала нічого іншого, окрім як по горах лазити!..

      – Льоню… – тільки й спромоглася вимовити Агата, коли брат нарешті припинив читати свою лекцію з давно накатаними аргументами.

      – Що ти хочеш мені сказати? – нарешті мовив Леонід Самсонович, так і не дочекавшись продовження.

      – Я одного не розумію… От звідки в тобі весь цей непримиренний націоналізм взявся?! – вона нарешті кинула на брата прямий погляд, при цьому її очі сяйнули якось навіть загрозливо. – Тебе ж зовсім не таким виховували в нашій родині! Дідусь і бабуся… наші батьки… Та в них же цього всього не було ані на грам! Візьми тата і його фронтових товаришів: там же суцільний інтернаціонал! А наш подільський будинок – хіба у нас не те саме?! У нас же яких тільки національностей серед сусідів нема!.. От хіба що немає чукчів… Звідки ж тоді твій єврейський націоналізм, вузьколобий і примітивний?! Це тебе Лія зіпсувала, еге ж?..

      – Сестричко… давай не будемо чіпати мою Лію! – в голосі Леоніда Самсоновича забриніла загрозлива напруга.

      – А ти не чіпай мого чоловіка й сина, – в тон йому відповіла Агата.

      – Я тільки хочу, щоб ви вижили… Усі, хто може вижити, – або ти зі своїм Спартаком, або хоча б він один! До речі, хотів тебе спитати…

      – Про що саме? – Агата вмить напружилась.

      – Про Спартака. Якось він змінився дивним чином.

      – Тобто?

      – Якось повеселішав… чи що?.. Бо коли в минулі роки приїздив до нас у Запоріжжя, то повсякчасно смурним виглядав. А тепер він… не знаю, як і сказати… – Леонід Самсонович підібгав губи і поклацав пальцями, підшукуючи необхідне слово: – А зараз він нібито аж світиться із середини від щастя! І ця його ідіотична самовпевненість…

      – Це ти про