Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни. Тимур Литовченко

зовсім…

      І Бідосик заспівав, а Курлика майже одразу підхопив:

      А я иду, шагаю по Москве,

      А я пройти еще смогу

      Слоеный Тихий океан

      И тундру, и тайгу-у-у!..[15]

      – Стоп! – раптом гримнув Курлика.

      – Чого б це раптом?.. – здивувався Бідосик.

      – Ти що це співаєш?!

      – Ми співаємо… А що саме?..

      – Який океан?! Океан який, я тебе питаю?..

      – Тихий.

      – А ще?!

      – Слое… Соле… А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..

      – Отож-бо, що океан не «слоеный», а «соленый»! А ми з тобою!..

      – Га-га-га-а-а!..

      Посміялися трохи.

      – Ну, то нічого, гаразд.

      – Ні-і-і, негаразд… Ми з тобою вже… тойво!..

      – Та той, хто пісню цю написав, і сам був… упівсвиста п’яний!

      – Та ну?!

      – От тобі й «та ну»!.. Тану-у-у!.. Та-а-а… ну-у-у!..

      – Обґрунтуй.

      – А от скажи, як можна ПРОЙТИ[16] Тихий океан, га?..

      – Ногами.

      – Е-е-е, ні!.. Океан – він же рідкий, якщо ногами – ти потопнеш.

      – А-а-а, он воно як!..

      – Отак!..

      – А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..

      Посміялися.

      – Ну гаразд, Бідосику, давай!.. Розповідай про «будку гласності».

      – Ну, хрін з тобою!.. Отже, йду я по Москві, крокую. Раптом бачу – стоїть вона, будка ця. А коло неї люди.

      – Натовпом?

      – Ага.

      – А будка яка ця?

      – Та така вона… Звичайна. Немовби намет торговельний.

      – Ну-у-у і-і-і?..

      – Ну, і тільки всередину заходиш, світло увімкнув – і ти перед камерою! Й можеш говорити, що захочеш!

      – Що душі завгодно можеш сказати?

      – А так, так!..

      – Цивілізація!.. – здійнявши посоловілі від випитого очі до стелі VIP-зали, замріяно мовив Курлика.

      – Ну так, ну так, ясна річ, що цивілізація! Це ж тобі, друже мій, Москва, а не наше глухе Рівне.

      – І навіть не наш жльобський Кі-і-іє-е-ев!..

      – Та стопудово!..

      Вони змріяно помовчали.

      – Отже, ти став у чергу?..

      – Так-так. Став я у чергу. Стою і слухаю, про що там народ говорить?

      – А там чутно?..

      – Та ясна річ, що чутно!

      – І-і-і… люди не боялися?..

      – А чого ж боятися, коли всередині тебе й без того на камеру пишуть?!

      – І те вірно… Ну гаразд. І про що ж люди говорили?

      – Та про всяке різне! Якийсь хлопчисько зайшов і ляпнув: «Ну от, потрапив я в БУДКУ ГЛАСНОСТІ! Передаю всім привіт. З привітом, Дуся, я – Маруся! Отак от».

      – Прид-дур-рок-к!.. – з придиханням мовив Курлика.

      – Молоде, зелене. Засране, – Бідосик знизав плечима. – Вояки якісь заходили – от вони добре сказали. Мовляв, поділилися ми кордонами на різні держави, були одним цілим, зараз у кожного армія своя. От я, каже – росіянин. То що, невже я дивитимусь в оптичний приціл на своїх вчорашніх товаришів – на українців, білорусів, казахів?.. Ми ж служили разом!..

      – Маячня! – різко видихнув Курлика.

      – Так, маячня. А інший вояка сказав іще конкретніше: Єльцин, каже, Кравчук і Шушкевич – вони, каже, зрадники Батьківщини! Переділили нас

15

Трохи перекручена строфа з популярної радянської пісні до кінофільму «Я крокую по Москві» (режисер – Георгій Данелія). Музику написав Андрій Петров, слова – сценарист стрічки Геннадій Шпаліков.

16

Герої діалогу не врахували, що морями й океанами не плавають, а саме «ходять» (!) моряки. Оскільки по тексту пісні згадується «біле вітрило», розгорнуте над човном, то фраза про можливість «проходження» Тихого океану, навпаки, виглядає дуже органічно.