Гітара, кості, кастет. Фрэнсис Скотт Фицджеральд

тут було щось живе, то це її дух.

      Раптом він встав і, продираючись через кущі, рушив зарослою доріжкою до будинку. З трави, мало не з-під ніг, з шумом злетів чорний дрізд, і Джексон здригнувся.

      Коли він відкривав двері, мостини веранди під ним загрозливо прогнулися. У хатині не чулося ні звуку, лише повільна, мірна пульсація тиші, та варто було ступити всередину, як на гадку спливло слово – невідворотне, мов дихання, і Джексон вимовив його, мовби окликаючи когось в порожньому будинку.

      – Еліс, – крикнув він; і ще голосніше: – Еліс!

      У кімнаті ліворуч хтось злякано скрикнув. Приголомшений, Джон Джексон застигнув, мов камінь у дверях, переконуючи себе, що крик змалювала його власна уява.

      – Еліс, – покликав він невпевнено.

      – Хто там?

      Цього разу сумніву не було. Голос, переляканий, чужий і водночас знайомий, доносився з колишньої вітальні, а незабаром Джексон розрізнив і боязкі кроки. Відчувши легке тремтіння, він відчинив двері.

      Посередині порожньої кімнати стояла жінка з золотисто-рудим волоссям; її яскраві очі дивилися тривожно. Вік її був проміжним: межа проходила між протяжною, безтурботною молодістю й могутнім окликом сорокаріччя, обличчя ж відзначалося тим невизначеним чарівливим дарунком юності, яка ледь-ледь втримується у своїй давній оселі. Трохи розповніла, але все ж струнка, вона з витонченою гідністю спиралася білою рукою на камінну полицю; крізь просвіт фіранок, промінь призахідного сонця грався в її мерехтливому волоссі.

      Коли Джон увійшов, великі сірі очі зажмурилися, відтак широко розчахнулися; вона ще раз скрикнула. Опісля трапилося щось неймовірне: якусь мить вони мовчки витріщалися один на одного, рука жінки зіслизнула з каміна, вона похитнулася й одночасно зробила крок до Джексона. І так, мовби то була найприродніша річ на світі, Джон теж ступив їй назустріч, розкрив обійми й поцілував, мов малу дитину.

      – Еліс, – хрипко повторив він.

      Вона глибоко зітхнула й відсторонилася.

      – Я повернувся, – пробурмотів він нетвердим голосом, – а ти сидиш на тому самому місці, де ми зазвичай сиділи удвох, немовби я нікуди не виїжджав.

      – Я лиш на хвильку заглянула, – мовила вона, мовби пояснення перетворилися в найважливішу річ на світі. – А зараз, очевидно, я заплачу.

      – Не плач.

      – Я не втримаюся. Ти ж не думаєш, – вона всміхнулася вологими очима, – не думаєш, що ось такі історії трап… трапляються з людиною щодня?

      Охоплений сум’яттям, Джон Джексон підійшов до вікна й відчинив його назустріч вечору.

      – Як ти тут сьогодні опинилася? – він обернувся. – Випадково?

      – Я приходжу щотижня. Іноді з дітьми, але частіше одна.

      – З дітьми? У тебе є діти?

      Вона кивнула.

      – Я заміжня, вже з незапам’ятних часів.

      Вони стояли, втупившись один на одного, потім розсміялися й відвели погляди.

      – Я тебе поцілувала.

      – Ти шкодуєш