Гітара, кості, кастет. Фрэнсис Скотт Фицджеральд

старомодним заміським особняком, дивилися на пофарбовані в червоний колір гойдалки на галявині, на широку тінисту веранду, зітхали та їхали далі – дещо повернувши кермо в інший бік, аби не зачепити чорного, як смола, слугу, що вибіг на дорогу. Цей слуга за допомогою молотка й цвяхів лагодив старий автомобіль, позаду якого гордо майорів прапорець із написом «місто Тарлтон, штат Джорджія».

      Дівчина з жовтавим волоссям та рум’яним личком лежала в гамаку й мала такий вигляд, мовби будь-якої миті її міг здолати сон. Поруч із нею сидів джентльмен у надзвичайно тісному костюмі. Дівчина разом із джентльменом вчора приїхали з модного курорту в Саутгемптоні.

      – Коли ви з’явилися тут вперше, – говорила вона, – я вирішила, що більше ніколи вас не побачу, тому й придумала історію про цирульника й так далі. Насправді у вищому світі я буваю досить таки часто – з кастетом чи без нього. Цієї осені я стаю дебютанткою.

      – Так, для мене це хороший урок! – сказав Джим.

      – І так сталося, – продовжила Амантіс, кинувши на нього стурбований погляд, – що мене запросили в Саутгемптон в гості до кузенів. А коли ви сказали, що поїдете туди, мені захотілося дізнатися, що ж ви таке придумали? Ночувала завжди в Харланів, а кімнату в пансіоні зняла, щоб ви ні про що не здогадалися. На тому поїзді, на якому я мала приїхати, я не приїхала, тому що треба було приїхати раніше й попередити всіх знайомих, щоб прикинулися, ніби мене не знають.

      Джим звівся, з розумінням киваючи головою.

      – Гадаю, що нам з Гюго варто виїжджати. Поки не стемніло, треба дістатися до Балтимору.

      – Це далеко.

      – Сьогодні мені хотілося б заночувати вже на Півдні, – просто відповів він.

      Вони разом пішли по доріжці, повз ідіотську статую Діани на галявині.

      – Бачте, – м’яко додала Амантіс, – тут у нас не обов’язково бути багатієм, аби стати членом вищого світу – так само, як і у вас в Джорджії… – вона раптом замовкла. – Ви ж приїдете наступного року, щоб знову відкрити Академію?

      – Ні, мем, не приїду. Цей містер Харлан вже сказав мені, що я можу навіть не закриватися, але я сказав йому «ні»!

      – А ви… А ви що-небудь заробили?

      – Ні, мем, – відповів він. – Але відсотків з моїх грошей якраз вистачить, щоб доїхати додому. Своєму капіталу я дав спокій. Були часи, коли з грошима велося краще, але жив я на широку ногу та ще треба було платити за оренду, і за обладнання, і ще музикантам. І, окрім того, довелося повернути ті гроші, які учні заплатили за наступні уроки.

      – Не варто було! – обурено скрикнула Амантіс.

      – Вони й не хотіли, але я сказав, що це обов’язково!

      Він ще вирішив змовчати про те, що містер Харлан намагався пред’явити йому чек.

      До автомобіля вони підійшли якраз тоді, коли Гюго забив останній цвях. Джим відкрив кишеню на дверцятах і дістав звідти сулію без етикетки, в якій хлюпала каламутна рідина.

      – Хотів купити вам подарунок, – ніяково промовив він, – однак гроші скінчилися ще до того, як зміг його вибрати, тому вирішив, що пришлю вам щось з Джорджії.

      А це вам невеличкий