Крос у небуття. Юрий Сорока

гарного, але зараз, судячи з усього, можна буде йти відпочивати.

      – Софронов стріляв.

      – Це той, наймолодший? Якого він року народження?

      – Тисяча дев’ятсот сімдесят третього.

      Кульчицький замислено розглядав портрет президента Кучми на протилежній стіні.

      – Куди ми йдемо? – зітхнув нарешті. – В двадцять три роки мати на собі потрійне убивство! Це не просто погана компанія і недогляд батьків. Це хворе суспільство. І таких чудовиськ, як він, наше суспільство виховує сотнями.

      На столі, перериваючи розсуди Кульчицького, задзвонив телефон.

      – Слухаю, – підняв слухавку Степанович. – Так. Соколовський один, решта зайняті. А ви чим займаєтесь?.. Ну для чого тоді потрібна чергова частина?.. Та біс із вами, зараз пришлю. – Він відімкнувся і поглянув на Андрія.

      – Не хочеш прокататися до Цементного?

      – А що там?

      – Схоже дах у якогось ненормального з’їхав. Дільничний телефонує, просить підмоги. Каже: з рушниці стріляють. У Морківника два сержанти патрульних, більше немає нікого. Просить офіцера старшим оперативної групи. Виручай.

      Андрій, розуміючи, що сперечання у такій ситуації зайві, встав з крісла.

      – Дозвольте йти виконувати?

      – Давай, адреса в черговій частині. Не забудь отримати бронежилет.

      Черговий «УАЗ» торохкотів на вибоїнах, діловито мурмочучи двигуном, не менше двадцяти хвилин – мікрорайон цементного заводу знаходився на околиці міста. Ще від радянських часів тут працювали й жили «непевні і асоціальні елементи». Умови праці на гігантському підприємстві були далекими від ідеальних, а тому сюди посилали за рішенням суду «на хімію» тих, чия вина за здійсненні злочини була замалою аби їхати на зону, але достатньою, щоб примусити їх кілька років попрацювати на шкідливому виробництві. Багато хто з тих людей залишався працювати на комбінаті і після закінчення терміну покарання, оселяючись неподалік, у кількох десятках двоповерхових бараків і п’ятиповерхівок хрущовської пори, з яких, власне, й складався мікрорайон цементного заводу. Завдячуючи такому контингенту, а також бідності, що царювала тут з приходом нових часів і розвалом СРСР, Цементний став справжнім головним болем для кам’янець-подільської міліції.

      Нарешті водій звернув з широкої вулиці у брудний провулок, проїхав кількасот метрів насипаною щебенем дорогою і зупинився біля купки людей, які про щось стривожено розмовляли, поглядаючи у бік довгої двоповерхової будівлі за кривим парканом.

      – Приїхали, – байдужно мовив водій і заглушив мотор. Андрій взяв отриманий в черговій частині бронежилет і відчинив дверцята.

      – Ходімо, хлопці, – звернувся до двох автоматників у допотопних бронежилетах і армійських касках. Сержанти без зайвих слів вийшли з машини.

      На вулиці, швидко зорієнтувавшись, Андрій підійшов до дільничного – сорокарічного чоловіка з об’ємистим черевцем, смолянистими бакенбардами і погонами старшого лейтенанта міліції. Привітався.

      – Допився, – видихнув йому в обличчя часниковим духом дільничний. –