Крос у небуття. Юрий Сорока

Андрій зачекав, доки відсуне свою тарілку Косий, після чого витер губи серветкою і запалив цигарку.

      – Ти дізнався про все, що я тебе прохав?

      Косий знизав плечима.

      – Його немає у Кам’янці.

      – Про це я міг дізнатися і без тебе. Де він?

      – У Хмельницькому. Люди бачили його у центрі. Кілька разів.

      – Ти впевнений?

      – Можемо вірити, – схилив голову Косий. – Надійні люди оповідали.

      – Софрон з ним?

      – Так.

      – Коли їх там бачили?

      – Позавчора.

      – З ким вони були? Самі? Якщо ні, тобі відомі якісь кінці Потапа в Хмельницькому?

      Косий зітхнув і собі припалив цигарку.

      – Я не всесильний, начальнику. Ти ж знаєш.

      – Ти не всесильний, ти хитрий, як лис. Ну то що?

      – Знаєш, а мені вже сорок, – раптом заявив Андрію Косий. – Це вік, який примушує замислитись над життям, ти так не вважаєш? Краща половина позаду, роки, пришвидшуючись з кожним прожитим, починають летіти з швидкістю метеорів, а попереду лише безрадісна старість і кінець земних поневірянь. А коли ти прокидаєшся ранком, тебе обов’язково щось болить. Примітивізм власної ролі у цьому світі починає турбувати значно частіше, аніж раніше. Це сумно.

      Андрій засміявся.

      – Косого потягло на філософію. Ти й справді старієш.

      – Про це я й намагаюсь сказати. У мене уже не те здоров’я, яке мав раніше. Вісім років я не витримаю. І якщо б ти, начальнику, пообіцяв, що подбаєш, аби у разі чого мені влаштували замість них звичайну «двійку», я б знав напевне, що ти дотримаєшся власного слова.

      Андрій загасив цигарку до попільнички.

      – Добре, Косий. Я подумаю над твоїм проханням. З ким їх бачили?

      – Коли ти так кажеш, я спокійний за свою долю. Їх бачили з Анжелою. Вона наркоманка, живе у Хмельницькому. Кличка – Фієста. Більше мені нічого про неї не відомо.

      Андрій дістав портмоне і покликав Карена.

      Коли він зайшов у райвідділ, була вже шоста година вечора. Плекаючи у душі надію, що біганину на сьогодні закінчено, а Гончар вже відбув додому, Андрій покрокував крізь просторе фойє у напрямку сходів на верхні поверхи. Здалеку привітався помахом руки з кількома патрульними сержантами, котрі сиділи, на щось очікуючи, на стільцях вишикуваних уздовж стіни. Коли взявся рукою за турнікет, що відділював сходи від фоє, почув за спиною голос чергового:

      – Соколовський!

      – Агов, – повернувся Андрій і побачив огрядного капітана Савчука, котрого у відділі за пристрасть до здорового способу життя і сироїдіння позаочі кликали Морківником. Кожного разу Морківник приносив з собою на чергування велику валізу овочів, в основному моркви. Він гриз її майже постійно, встигаючи зводити з розуму своїх помічників докладним описом усіх можливих способів оздоровлення і рецептами екзотичних дієт. Як він міг при цьому утримувати свою вагу у межах ста двадцяти кілограмів, було загадкою. Навіть тепер Морківник стояв біля дверей чергової частини, в одній руці тримаючи помаранчевий конус очищеної морквини, у іншій