Крос у небуття. Юрий Сорока

знаєш, Соколовський, ти язик притримай. У мене тільки три піші патрулі. У вас будуть хвилин через двадцять. Степанович теж поїхав. Зателефонував заміснику. Зараз приїде, будемо розбиратися.

      Один з сержантів, котрий оглядав жінку в коридорі, підійшов до Андрія і виразно провів собі долонею поперек шиї.

      – Готова.

      Андрій лише махнув головою, а у слухавку сказав:

      – Розбирайтеся. Сюди швидку давайте, труп тут. І криміналістів теж. Все, приїду – напишу рапорт.

      Поклавши слухавку, Андрій згадав, що десь у квартирі має бути дитина. Швидко оглянув дві кімнати і кухню. Дівчинки ніде не було видно. Андрій підійшов до шафи, котра стояла у кутку спальні. З досвіду знав, що малюки у критичних ситуаціях часто ховаються у шафах або під постіллю. Мить не наважувався відчинити двері, побоюючись побачити там щось страшне. Нарешті переборов себе і відчинив шафу.

      Дівчинка не плакала. Лише позирала на нього величезними блакитними очима, у яких читався жах. Рученятами притискала до себе великого плюшевого собаку без одного вуха.

      – Як тебе звати? – якомога більш доброзичливо звернувся до неї Андрій.

      – Валя, – простодушно мовила дівчинка.

      – Все позаду, Валя. Виходь на світ Божий, – він обережно взяв дитину на руки, одночасно оглядаючи її на наявність поранень. – Тебе нічого не болить?

      – Ні. Тільки мені страшно.

      – Тепер можеш не боятися. Все позаду. Ти тільки очки закрий і не відкривай, доки на вулицю не вийдемо. Добре?

      – Добре, – закивала голівкою мала.

      Андрій, переступивши через труп жінки, вийшов у під’їзд і збіг сходами на вулицю. В дверях під’їзду зустрівся з стривоженою огрядною жінкою, котра намагалась прорватися повз дільничного.

      – Туди не можна жіночко, зачекайте ж! – намагався зупинити її старший лейтенант.

      – У мене сестра там! Пусти! – виривалась жінка, котра була на півголови вища за дільничного. Помітивши Андрія, вона залилася сльозами й простягла руки до дівчинки котру він ніс на руках.

      – Валюню, дитино, а мама де?

      Андрій передав малу жінці і охопив її плечі рукою.

      – Ходімо, ходімо. Вам туди не можна. Догляньте краще дитину, вона надто багато пережила за сьогоднішній день.

      Проводивши поглядом жінку, повернувся до дільничного:

      – Тезко, зараз будуть криміналісти, начальство. А доки побудь там, щоб ніхто не заходив.

      – Слухаю, пане капітан.

      Не очікуючи на керівництво, Соколовський сів у чергову машину й наказав водієві їхати до міського відділу. На сьогодні з нього було досить.

      Розділ 15

      9 травня 1996 року. 10.00.

      м. Хмельницький. Привокзальна площа залізничного вокзалу

      Потап сидів на лавці під високими ялинами поблизу великого чотирикутного фонтану, котрий працював востаннє багато років тому. Натомість тепер у бетонованій ямі з проржавілими трубами плюскотіла брудна калюжа. У ній плавали пластикові пакети, пачки з-під цигарок