Крос у небуття. Юрий Сорока

ширнутися?

      – Не знайшла.

      – І у кишенях нічого зайвого не маєш?

      – Уяви собі!

      Таран відступив на крок і присвиснув:

      – Тю, а ти нахабнієш! Дивись як хоробро розмовляти почала!

      Анжела зітхнула.

      – Чого ти хочеш?

      – Я багато чого хочу. Але давай не будемо про це. Давай краще поговоримо про те, чого ти не хочеш? Наприклад: ти ж не хочеш посидіти у райвідділі? Знаю: не хочеш, адже у такому випадку «роздачу» пропустиш і буде тебе кумарити до ранку. І ще ти не хочеш псувати настрій працівникам міліції. Правда?

      Анжела поглянула на напарника Тарана. Такий самий «наполеончик», тільки трішки молодший. Очевидно, не такий нахабний як Таран. Але то пусте – у нього вправний учитель. Цей не завадить Тарану зробити усе, що той лише забажає. А якщо вона справді пропустить «роздачу» – тобто можливість купити у потаємному місці наркотики, ніч стане нестерпною. Тут Таран мав рацію. Вона перевела стомлений погляд на сержанта.

      – Скільки?

      – Мільйон, – знизав плечима той.

      – У мене немає стільки. І я ще сьогодні нічого не їла. Дам сто тисяч.

      Таран приречено зітхнув:

      – Ех, і чого ви такі злиденні всі? Ну давай…

      За кілька хвилин Анжела, передавши в приміщенні телеграфу потерту купюру напарнику Тарана, пішла геть. Можливо хоч сьогодні вона зробить над собою зусилля і зможе прожити день без триклятих наркотиків? Коли проходила Проскурівською повз будівлю ЦУМу, її хтось покликав. Невже знову менти? Але, обернувшись, Анжела мало не скрикнула від радощів. За два кроки від неї стояв Віталік Потапчик, з яким колись навчалась у інституті. Вона на першому курсі, а він на п’ятому. Це було до заміжжя, розлучення і наркотичної ями. У іншому житті.

      – Анжелко, привіт! – Потап, здавалося, щиро зрадів зустрічі.

      – Віталік… – вона ошелешено глипала очима, розглядаючи давнього знайомого. Модна зачіска, дорогі окуляри від сонця, модні малиновий піджак і чорний гольф; золотий цеп завтовшки у палець на шиї. Анжелі раптом стало соромно – вона немов зором сторонньої людини побачила себе – старенька китайська курточка і затерті джинси. Фарбоване біляве волосся розтріпане й давно не мите. Анжела мало не схлипнула.

      – Вибач, я поспішаю…

      – Та стій ти! – перегородив дівчині дорогу Потап. – Що з тобою? Може образив хто?

      – Ніхто мене не ображав.

      Потап уважніше приглянувся до обличчя старої знайомої і все зрозумів.

      – Ну от що, зараз сядемо десь, перекусимо, вип’ємо вина і ти все мені розповіси. Може чим і допоможу. Ось, познайомся.

      Потап повернувся і Анжела помітила за ним високого симпатичного хлопця у джинсовому костюмі.

      – Мій товариш. Звати Віктор. А це моє інститутське кохання – Анжела, – відрекомендував він дівчи- ну Софрону, котрий мало не розкрив рота від розуміння факту, що Потап веде бесіду з брудною наркоманкою.

      – Привіт, –