Крос у небуття. Юрий Сорока

злочин мав місце на території дорученої їм дільниці. Тож Андрій, після того як вислухав настанови від хмельницьких чинів, а також чергову порцію жовчі від полковника Гончара, міг взятися за роботу лише по обіді. Хоча який там обід – Гончар, після отримання «на цукерки», перебував в особливо нервовому настрої, тож наказав знаходитися на своїх робочих місцях усім без виключення. З огляду на такий стан речей підлеглі Степановича, серед яких перебував і Андрій, змогли на скору руку перехопити лише кілька хот-догів з міцним чаєм. Степанович скористався своїм службовим становищем і кудись почав збиратися. Вигляду набув заклопотаного. Наостанок, як і обіцяв, наказав старлеям Федору Забузькому й Миколі Кондратишину допомагати у слідстві.

      – І не варто сподіватись, що за все відповідатиме Соколовський!

      – Степанович, ви ж знаєте, ми своїх у біді не кидаємо, – весело підморгнув йому Забузький. – Хоча й не за так.

      – З кого могорич? – перегородив двері Кондратишин. – З Андрія чи з вас, Степанович? І не треба робити вигляд, що я запитую надто тихо.

      – Бери вище, Микола, – рішуче відсторонив його Степанович. – З самого генерала. Справа у нього на контролі.

      – Нап’єшся, – зітхнув Забузький. – Могорич переходить у зал глядачів. І премія.

      – Ну ти ж все знаєш, Федоре, – Степанович підморгнув і зачинив за собою обдерті двері кабінету, на яких з внутрішньої сторони висів старий радянський плакат. На плакаті було зображено насторожену комсомолку в червоній хустині. Комсомолка приклала до вуст вказівного пальця, а напис проголошував: «Не болтай!»

      – Ну от, попоїли, можна й поспати, – потягнувся, сидячи за столом, Забузький.

      Андрій в серцях зім’яв і кинув у корзину для сміття серветку від хот-дога.

      – Як попоїли, так і поспимо.

      Він повісив на вішалку піджак і пішов до свого столу, розташованого у кутку, біля діжки з двометровим фікусом. Стіл був довоєнний і міцний, заставлений стопками паперу, теками й необхідним для писання дріб’язком. Андрій сів за стіл, відшукав серед паперів пусту теку й заходився підшивати до неї документи.

      – Загалом, що ми маємо? – коментував він свої дії. – Протокол огляду місця події. Протоколи огляду трьох тіл і протоколи опитування свідків, а саме Карася Павла Івановича 1955 року народження, а також його друзів, Тихомирова Ігоря Борисовича й Куликова Михайла Петровича 1968 і 1969 років народження відповідно. Одне від одного свідчення не відрізняються практично нічим. І з’явилися вони лише після погроз покликати рибінспекцію. Ще маємо таємничого врятованого з лап жорстокої смерті, який ані з рятівниками, ані з нами спілкуватися не забажав. Ну що у нас за люди!

      – Люди як люди. Бояться, – позіхнув Федір.

      – Бояться, – погодився Андрій. – Тому й бандити жирують. Все ж цього хлопчину з «Форда» потрібно знайти якнайскоріше. Чує моє серце: багато він нам зможе розповісти… Потрібно дзвонити в ДАЇ.

      – Пінкертон, – похитав головою Кондратишин.

      – От тільки не потрібно заздрити!

      Соколовський підтяг до себе рожевий телефонний