Название | Самійло Кошич – козак-легенда |
---|---|
Автор произведения | Дмитро Воронський |
Жанр | Историческая литература |
Серия | |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 2020 |
isbn | 978-617-12-8303-9, 978-617-12-8304-6, 978-617-12-8109-7 |
– Не можу я взяти цей трофей, бо думки мої про загиблих братчиків. Кіндрат і Трохим сироти, а в Якима живий батько, Сидір Вовк, мати та ще є менший брат Іван, вони живуть у Тернівці. Нехай ця шабля стане Якимовою, – сказав Матяш і подивився на Кошича. – Самійле, зможеш дістатися до Тернівки й віддати цю шаблю батькам Якима.
– Звісно, зможу. А коли саме їхати, вже зараз?
– Не поспішай, козаче, – усміхнувся Старий. – Спочатку ми повинні злучитися з отаманом Ляхом, він чатує зі своєю ватагою на татар недалеко звідси. А вже після цього ми виберемо тобі подорожніх, і ти доставиш шаблю.
– Якщо ми виїдемо просто зараз, то до сходу сонця дістанемося умовленого з Ляхом місця, – повідомив Рябовіл, дивлячись на сонце.
Яцько Рябовіл без жалю й навіть із полегшенням сприйняв звістку про втрату отаманства. Більше за все колишній отаман шкодував за барилом медовухи, яке знищили козаки.
– Ну то чого ми ґав ловимо! Гайда на коней! – вигукнув Іван Вухо.
Ватага Матяша швидко осідлала коней і вже збиралася виїжджати, коли козаків зупинив жалібний голос:
– І чого ви мене на смерть покидаєте? – Карім, обіпершись на уламок списа, став на неушкоджену ногу. – Добрі воїни, дайте мені коня, щоб я міг дістатися до своїх. Пораненому мені ніяк не дійти до перших стійбищ, а коли я залишуся в байраці сам, то мене роздеруть вовки.
– Кого хвилюють біди твого ворога, – показав зуби Харко. – Захочеш жити, Кривку, дійдеш до одноплемінників і на одній нозі. Я тобі своїх коней не дам.
– Дякуй за те, що ми тобі життя подарували, – мовив Іван Вухо. – А коня не дамо, нам і своїх мало.
Нічого більше не сказав Карім, тільки тяжко опустився на землю. Кішка глянув на Матяша, отаман мовчав. У душі молодого козака сколихнулися розмаїті почуття: злість до ворогів, жаль до пораненого та лицарська честь.
– Брати, не по-християнському ми чинимо, не по- лицарському, кидаючи пораненого на поталу хижим звірам. Якщо товариство не заперечує, я віддам Кривкові свого другого коня.
– Твій кінь – роби з ним, що хочеш, – сказав Матяш.
Самійло, під’їхавши до Каріма, віддав татаринові свого коня і допоміг йому залізти на нього.
– У саквах повно їжі та води, так що ти повинен доїхати до своїх.
– Дякую тобі, благородний воїне, – натхненно мовив Карім. – Скільки житиму, завжди пам’ятатиму про твою доброту.
– Їдь уже, поки я не передумав.
Карім поскакав на південний захід, а козаки на схід. Під вечір ватага Матяша дісталася умовленого місця – невеликого лугу в долині Самари, який із двох боків оточували дубові гаї, утворюючи неправильний півмісяць.
Тут уже зібралося чимало козаків, які жваво щось обговорювали. Неподалік паслися коні, а ще лежало кілька десятків мертвих тіл у турецькому вбранні. Серед забитих бусурманів можна було розрізнити й білошкірих бородатих людей, одягнених у розцяцьковані довгополі одежі з розрізаними рукавами.
Посеред кола стояли три чорняві горбоносі чоловіки, вбрані в чудернацькі,