Самійло Кошич – козак-легенда. Дмитро Воронський

вигукнув Старий. – Нащо п’єте горілку? П’яниць у бою навіть татарські діти легко здолають і поженуть, мов стадо баранів, на турецьку каторгу.

      Марко стурбовано переводив погляд із Матяша на Рябовола й уже хотів щось сказати, коли його перебив Лютий.

      – Може, старенький боїться в полі ночувати, а тому й розпатякався. Га-га-га! – розреготався Харко, повертаючись до Панька. – Ге! Тельбуше, ну ти й допався до горілки, як корова до калюжі. Не давайте йому більше оковитої, бо він усе висмокче.

      – Це я боюся ночувати в полі!? – махнув руками Старий. – Іди ти, Харку, під три чорти! Я ліпше ночуватиму в степу сам-один, ніж із такими бевзями, як ви.

      – Ну то котися звідси на всі чотири сторони, – мовив Вовк, хапаючи обома руками барило з медовухою.

      Матяш відв’язав свого коня, закинув свою торбину, що висіла на гілці дуба, у сідельну сумку й рушив у степ.

      Кішка розгублено дивився вслід Матяшеві. «Як же Старий спатиме сам у степу?» – Ця думка куснула Самійла, мов великий ґедзь.

      – Матяше, почекай, я піду з тобою! – крикнув Самійло, скидаючи хмиз на землю.

      – Кішко, нащо тобі йти зі Старим, краще залишайся з нами, випий горілки, – замахав руками Іван Вухо, але Самійло не відповів. Швидким кроком він наздогнав Матяша на виході з байраку.

      Кішка в степу погукав свого коня, узяв його за повід і слідом за Матяшем пішов по краю узлісся.

      – А куди ми йдемо? – спитав Самійло старого козака.

      – Тут є недалечко інший байрак, там і заночуємо.

      Невдовзі ліс розійшовся просікою, у глибині якої ховався ярок, порослий кущами та молодими деревами. По дну байраку дзюрчав чистий струмок.

      Козаки швидко вибрали місце для ночівлі біля розкидистої груші, коло якої було багато сушняку. Сонце зайшло за обрій, і землю огорнули сутінки. Кошич уже збирався розкласти багаття біля струмка, коли його зупинив Старий.

      – Ти вибрав погане місце для вогнища, – стиха мовив Матяш.

      – А чому воно погане?

      – Вогонь бачитимуть усі, хто проходитиме повз просіку. Треба розкладати багаття так, щоб ніхто не міг угледіти не те що вогню, а навіть диму з нього.

      Старий витягнув із піхов шаблю і підкопав нею край стінки байраку, зробивши невеличку сходинку в землі, ліктів на чотири, над якою росли густі кущі, а ще вище – приземисте дерево.

      – Розводь багаття в цьому місці, вогню з нього ніхто, крім нас, не побачить, а дим розвіюватимуть кущі та дерева.

      Самійло швидко розпалив вогонь і простежив за димом.

      – І справді, дим піднімається в гілля і губиться там, таке вогнище можна навіть розкладати і вдень під боком у бусурманів.

      Козаки повечеряли смаженим салом та сухарями, запиваючи їх водою зі струмка. За цей час геть стемніло, запала ніч. Самійло хотів зняти сідло зі свого коня і пустити його попастися, але Матяш зупинив.

      – Не роби цього, хлопче, у татарських краях коні завжди повинні бути осідлані й перебувати під рукою. Нехай кінь пасеться біля тебе, прив’яжи його повід мотузкою до ближнього