Самійло Кошич – козак-легенда. Дмитро Воронський

перед сходом сонця покажемо їм, де раки зимують.

      За кілька хвилин Кошич уже крався густим узліссям до старого табору й скоро повернувся назад.

      – Матяше, татар зовсім мало, ми можемо їх звоювати! – гаряче почав оповідати Кішка.

      – Скільки саме бусурманів ти нарахував? – швидко запитав Старий.

      – Їх не більше двох десятків. Недалеко від входу до байраку двоє кінних татар пасуть коней. Решта ординців патрає забитого коня та смажить кусні м’яса над вогнем.

      – Чи живі наші побратими, ти бачив їх?

      – Начебто всі живі, – усміхнувся Самійло. – Татарюги зв’язали наших і тримають у глибині байраку під охороною одного чи двох вартових.

      – Слава Богу! – Матяш перехрестився. – Я гадаю, що потрібно атакувати бусурманів просто зараз, не чекаючи світанку. Татари зайняті смажениною і зовсім не чекають нападу.

      – Так, я згоден! – Кошич у запалі витяг шаблю і знову вклав її в піхви. – Найперше треба прибрати двох ординців біля коней, щоб вони не зчинили ґвалт.

      – Добра думка, козаче. – Матяш поклав руку на черес. – Нам слід зробити так, аби ці табунщики думали, що ми також татари. Тоді вони без лементу підпустять нас на кидок ножа. Ти, Самійле, не забув науки від Матвія Чепури?

      – Ні, отамане, не забув. – Кошич поклав долоню на руків’я ножа. – Покійний Чепура мене добре навчив воювати ножем. А як нам обманути бусурманів, у нас і вбрання татарського немає?

      – Ми намішаємо чорної землі з водою і намастимо грязюкою наші голови й обличчя, – почав Старий. – І здалеку будемо майже непомітними. На конях виїдемо в степ і прискачемо до байраку з татарського боку, гукаючи: «Аллаху акбар», а там уже або пан або пропав.

      Кошич із Матяшем намастили обличчя землею й обережно вивели коней з яру, тримаючи за морди, щоб вони не іржали. Куценький місяць, схожий на недогризок яблука, сяк-так освітлював їм шлях. Відійшовши далеченько вбік, козаки вскочили до сідел і помчали в степ, де, зробивши гак, чвалом погнали назад.

      Кінь Самійла, прищуливши вуха до голови, стрімко нісся вперед. Татарські скакуни першими почули козацьких коней і стурбовано зафоркали. Двійко татарських пастухів у блідому сяйві місяця незабаром також помітили вершників і збиралися вже підняти тривогу, коли до них долинули козацькі голоси:

      – Аллаху акбар!

      – Це, певно, наші, Зульфате… – озвався безвусий ординець до сивочолого татарина, дивлячись на вершників, що швидко наближалися.

      – Ні, це ґяури![1] – Зульфат не встиг договорити, з його рота хлинула кров, кінь під ним злякано шарпонувся, і татарське тіло лантухом упало на траву, коло списа, устромленого в землю. Ніж, пущений вправною рукою Кішки, по руків’я увійшов у груди ворога. Захлинаючись кров’ю, з коня звалився і кримський вояк: ніж Матяша глибоко встромився йому в горло.

      – Вперед, Самійле, рубаймо ворогів упень! – закричав старий козак і першим заїхав до байраку. За ним одразу заскочив Кошич, устигнувши висмикнути із землі тонкого татарського списа.

      Більшість ординців сиділа біля великого багаття

1

Ґяур, або кафір, – невірний. Так мусульмани називали всіх, хто не сповідував їхню віру. (Тут і далі прим. авт.)