Мати все. Люко Дашвар

лікар! – відрубала мати.

      – Але ж діагноз!.. Може, у лікарні…

      – Який діагноз?

      Ліда затамувала подих і обережно зиркнула в щілину причинених дверей. Мама стояла посеред кабінету, збуджено дивилася на розгубленого тата, із холодною люттю рвала на дрібні клаптики папірець із печаткою…

      – Що з вашим братом, пані Лідо? – У Зоряниних очах співчуття, у голосі – нотки професійної зацікавленості.

      – Він дивний. Дивний і милосердний. Поряд із ним душа відпочиває, – усміхнулася безпорадно. – Усе життя намагаюся його зрозуміти, але мама…

      Мама – беззаперечний авторитет. За все життя вона дозволила собі лише дві години розпачливих емоцій. Коли мама вийшла з татового кабінету, Ліда не помітила й тіні розгубленості, але її рішучість лякала не менше: бо не лишала вибору. Нікому! Та Ліду хвилювало інше. Вона бачила в маминих очах хрест всепоглинущої жертовності і ладна була сама на той хрест, аби тільки мамі стало хоч трохи легше. Треба погратися з Платоном? Залюбки. Вчасно дати пігулку? А можна, Ліда дасть? Ліда теж стане лікарем і обов’язково вилікує брата, а зараз буде медсестрою при мамі-лікарі, бо мама, певно, точно знає, як лікувати Платона.

      – Твій брат не хворий, Лідочко! – так жорстко мовила якось Іветта, що Ліда знову перелякалася.

      – А який? – прошепотіла напружено. Клялася ніколи не розпитувати маму, бо ж то рана, але питання лізли собі на язик. Не втримати…

      Іветта Андріївна саме сиділа біля Платонового ліжка. Ніби охороняла спокійний сон сина. Усміхнулася. Огорнула його ніжним поглядом.

      – Надзвичайний і беззбройний… Як крапля роси… Скарб світу, якого світ не оцінить ніколи… – Глянула на доньку. – Тільки ми… Так, Лідочко?

      – Я дуже… Дуже, дуже люблю Платона… – перелякалася Ліда ще більше.

      І як його не любити? Красивий – ангел, тихий, довірливий, як те щеня. Що йому не скажи, робитиме. Скажеш «їж!» – їсть, «спи» – очі заплющує, «сиди» – ніжки помліють, а не встане. Тільки терпіти не може білі серветки та взуття. Уже і п’ять, і шість рочків, а не вдавалося умовити хлопчика черевички взути. Воно не плакало… Зблідне, оченята підкотить, ніби повітря катма, не пручається – ні, тільки тремтить і пальчики на ногах зціплює. Ще мить – і зомліє. Поки малий був і літо, Ліда підхоплювала брата на руки, і вони з батьками їхали в парк чи на берег Десни. Платон босоніж тупцював по зеленій травиці чи золотавому пісочку, а якось, коли йшов по піщаному деснянському берегу, так і забрів у стрімку річку. До пупа встиг зануритися… Отак! Відволіктися – годі й мріяти. Узимку Іветта Андріївна наказувала тричі на добу провітрювати Платонову кімнату, бо жодні вмовляння й обіцянки не могли переконати хлопця взутися. Ніби прокляття якесь у тих ногах. Ніби не підуть у черевиках. Новенькі чобітки так і сяяли шкіряними носаками до весни, поки практична Ангеліна не відносила їх на базар, щоби продати задешево, а восени купити нові, більшого розміру.

      Удома – простіше. Читати навчився – і п’яти не мав. Усядеться, обкладеться книжками